Імпортні квоти одержали широке поширення в Західної Європі відразу ж після закінчення другої світової війни. Сьогодні вони застосовуються практично всіма розвитими країнами для захисту головним чином свого сільськогосподарського виробництва.

Оскільки головне призначення квоти складається в тому, щоб утримати обсяги імпорту на незмінному рівні, ріст внутрішнього попиту підвищить ціну товару. При старому обсязі імпорту внутрішнє виробництво і споживання збільшаться. Еквівалентний квоті тариф збереже ціну товару на колишньому рівні, але ціною збільшення обсягу імпорту.

Друге розходження полягає в тому, що імпортна квота припускає розподіл ліцензій. Якщо уряд не виставляє ці ліцензії на відкритий аукціон, а розподіляє їх адміністративними методами, то фірми, яким вони дістануться, одержать монопольний прибуток. Тому потенційні імпортери прикладуть масу зусиль для захисту своїх інтересів в уряді і навіть будуть готові запропонувати взятки офіційним особам. Отже, імпортні квоти містять у собі зерна корупції [12,c.45].

І, нарешті, по-третє, імпортна квота обмежує імпорт цілком визначеним обсягом, тоді як ефект уведення тарифу не завжди однозначний. Останнє пов'язано зі ступенем еластичності попиту і пропозиції, значення котрих часто невідомі. Тому зниження обсягу імпорту в результаті введення тарифу може виявитися не таким, яким воно очікувалося.

Поряд з імпортною політикою існує державна політика в області експорту. У області експортної політики держави частіше удають до субсидування, чим до оподатковування.

Субсидія являє собою грошову виплату, здійснювану з метою фінансової підтримки вітчизняних експортерів і непрямої дискримінації закордонних імпортерів.

По суті, мова йде про державну дотацію виробникам при їхньому виході на зовнішні ринки, що покриває різницю між витратами і виторгом. Подібно тарифу експортна субсидія може бути специфічною або адвалорною. Її введення стимулює експорт, хоча розплачуватися припадає товариству в цілому.

Надання експортної субсидії звичайно обгрунтовується розуміннями політичного характеру. Країна-імпортер, виявивши факт експортного субсидування, по правилах СТО має право прийняти відповідні міри, увівши компенсаційне мито. Компенсаційні імпортні мита нейтралізують експортні субсидії й у цілому для світового господарства виграшні.

У цих умовах достатньо поширеною практикою маскування експортної субсидії є надання кредиту іноземним державам. Надання експортного кредиту обумовлюється повинністю іноземної держави одержувати товари тільки у фірм тієї країни, що надала цей кредит. Форми й умови експортного кредитування можуть бути різноманітними, хоча вони переслідують ту саму ціль - сховати, замаскувати факт субсидування експорту [9,c.23].

Даний вид нетарифних обмежень міжнародної торгівлі відбиває таку ситуацію, що коли країна, яка імпортує, спонукає свого партнера по торгівлі «добровільно» скоротити свій експорт. Замість введення імпортних квот країна, що імпортує, натискає на країну, що експортує, вимагаючи від неї введення обмеження на вивіз визначеного товару.

Практика показує, що країни, що експортують, з неохотою йдуть на обмеження свого експорту, але зрештою звичайно приходять до консенсусу. «Добровільне» обмеження експорту, по суті, являють собою ті ж імпортні обмеження, але перенесені з меж країни, що імпортує, на територію країни-експортера.

Обмеження в розвитку міжнародної торгівлі можуть виникати в результаті демпінгу.

Під демпінгом розуміється експорт товарів по цінах нижче собівартості або, принаймні, по більш низькій ціні, чим на внутрішньому ринку, тобто демпінг є формою міжнародної цінової дискримінації.

У міжнародній торгової практика виділяють декілька видів демпінгу. Постійний демпінг - це довгострокова тенденція монополістів максимізувати загальний прибуток, продаючи товари по більш високій ціні на внутрішньому ринку, що ізольований за допомогою транспортних витрат або торгові бар'єри, у порівнянні зі світовим ринком, де можна зіткнутися з конкуренцією іноземних виробників [7,c.21].

На відміну від постійного спорадичний демпінг являє собою епізодичний продаж товару на світовому ринку для того, щоб витягти тимчасову вигоду, не знижуючи ціну на внутрішньому ринку. Необхідність у спорадичному демпінгу виникає у фірми тоді, коли вона опиняється перед фактом надвиробництва товарів. Не маючи можливості реалізувати товар на внутрішньому ринку, з одного боку, і не бажаючи зупиняти своє виробництво - з іншого, фірма приймає рішення викинути цей товар на світовий ринок і продати його там по більш низькій ціні, чим внутрішня.

І, нарешті, хижацьким демпінгом називається тимчасовий продаж товару по ціні нижче його собівартості за кордоном. Цей вид демпінгу має своєю ціллю усунення іноземних виробників із бізнесу, після чого ціна злітає нагору, а монопольна влада безперешкодно реалізується на світовому ринку у формі монопольної прибули. На практику виділення названих видів демпінгу часто утруднено, потребує багато часу і зусиль.

У загальному плані демпінг є специфічний випадок міжнародної цінової дискримінації: фірма, що реалізує свою продукцію на два і більш ринки з метою максимізації одержуваного прибутку змушений зрівнювати граничні витрати і граничний прибуток на кожному з них.

У світовій торгової практиці демпінг розглядається як форма несумлінної конкуренції, поза залежністю від того, у якому виді він виступає. Тому він заборонений як правилами ГАТТ - СОТ, так і національним законодавством ряду країн. У 1967 р. у Женеві в рамках «Кеннеді-раунд» був введений у дію міжнародний антидемпінговий кодекс, що передбачає, зокрема, процедуру визначення шкоди, нанесеної виробникам країни, що імпортує, і надання доказів про шкоду.

Після того як факт