До першого класу належать такі доходи, які отримуються в силу певного акта чи договору. Це, по-перше, дари та добровільні пожертвування з боку юридичних та фізичних осіб, гранти та подарунки у вартісному обрахунку тощо. Іншим та важливішим видом приватно-правових доходів є надходження від майна, деяких промислів і мита, яке позбавлене примусового характеру.

До другого класу – суспільно-правових доходів належать ті, які стягуються уповноваженими на те органами в примусовому порядку з платників. Ці доході можуть бути поділені також на три групи: 1) регалії та державні промисли; 2) мита; 3) податки.

Податкові та неподаткові доходи будь-якого бюджету є звичайним джерелом доходів. Але існують ще й надзвичайні доходи. Так, у середні віки надзвичайним джерелом бюджетних доходів государя була конфіскація. У ХНІ -XVI ст. у Франції та у XVII ст. у Римі конфіскація практикувалася виключно з метою поповнення казни шляхом різноманітного (справедливого та бережливого) звинувачення заможних людей у тяжких злочинах. У Росії конфіскація широко застосовувалася при Петрі І і особливо при його наступниках. Існувала навіть особлива канцелярія конфіскацій, яка була створена в 1719 р. і ліквідована лише в 1783 р. Особливими видами доходів вважалися також військова контрибуція та репараційні доходи [26]. У Польщі поруч з постійними податками, починаючи від часу розвитку сеймової влади та закінчуючи періодом занепаду країни, існували надзвичайні податки, які називалися exactio, collecta, szons; у Литві, де, як і в Польщі, приблизно до кінця XVIII ст. було розповсюджено німецьке право, надзвичайними податками вважалися серебщина та ординщина [21].

Радянська влада з початку свого існування розглядала податки як засіб вилучення народного доходу для покриття видатків на поточні потреби держави, як спосіб завершення конфіскації майна, що залишилося в заможних людей. Цей підхід було розвинуто в «одночасному надзвичайному 10-мільярдному революційному податку», який встановлювався декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) від 30 жовтня 1918 р. [32]. Перелік надзвичайних доходів можна знайти в постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 7 жовтня 1925 p., якою була затверджена «Устава про бюджетові права Автономної молдавської соціалістичної радянської республіки і про порядок складення її державного бюджету». Так, до надзвичайних належали доходи від: реалізації її державних фондів; державних концесій молдавського значення; її позик і кредитних операцій; позик, що видавалися за рахунок надзвичайних кредитів за її бюджетом.

Більшість з наведених вище особливих видів надзвичайних доходів у сучасний період майже не застосовуються, хоча деякі існують у дещо трансформованому вигляді. Нині надходження, особливо від конфіскованого майна, зараховуються до державного бюджету і їх можна вважати звичайними доходами. Зауважу, шо будь-які надзвичайні доходи помилково буде вважати джерелом доходів місцевих бюджетів, вони характерні для державного бюджету, а місцеві бюджети позбавлені таких доходів, зважаючи на їхню специфічну природу. Якщо трапляється природний чи техногенний катаклізм у певній місцевості, то це вважається надзвичайною ситуацією, при виникненні якої може бути запроваджено надзвичайний стан; місцеві органи влади не можуть самовільно вводити якісь податки чи встановлювати інші бюджетні доходні джерела – це компетенція вищих органів влади.

У праці В.Лебедєва «Фінансове право» зустрічається поділ доходів на звичайні, тимчасові та незвичайні, але, як зазначає сам автор, такий поділ не має великого значення [33, c. 204].

Доходи місцевих бюджетів можна також поділити на три такі групи:

1) доходи неподаткового характеру від майна і підприємств, які передаються містам;

2) відрахування від загальнодержавних податків і зборів та деяких неподаткових джерел і нарахування до них;

3) місцеві податки і збори [29].

Такий поділ зустрічається у фінансовій літературі на початку XX ст. Подібну класифікацію доходів можна застосовувати і нині, але з включенням до тієї чи іншої групи вже нових видів доходів.

Раніше до першої групи доходів місцевих бюджетів відносили: доходи від комунальних підприємств загального користування – трамваїв, електричних станцій, а також від підприємств промислових, торговельних, сільськогосподарських і транспортних, які не увійшли до загальнодержавних союзних і республіканських трестів; доходи від лісових розробок, доходи від земель міст і додаткова рента з них; доходи від земель, лісів і надр, які були передані містам; доходи від продажу різного виду запасів (фондів), які утворились на місцях і не були визнані загальнодержавними.

До другої групи належали відрахування від: єдиного сільськогосподарського податку; державного мита; промислового податку; загальнодержавних неподаткових доходів, які збиралися в певній місцевості (місцеві доходи від експлуатації земельного майна, торф'яних боліт і рибопромислових угідь загальнодержавного значення, доходи від продукції рибних господарств тощо).

В державному бюджеті є лише закріплені доходи. Водночас місцеві бюджети мають власні доходи, які вони одержують із джерел, що є їх власністю; регулюючі доходи (це поняття запозичено з бюджетної практики СРСР), розмір відрахувань яких встановлюється щороку; закріплені доходи, які надходять до місцевих бюджетів за нормативами, що встановлюються на певний строк [48]. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до