У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєд-нати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокла-сицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціаль-них реформ та певного державного регулювання економі-ки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, сту-пінь економічної доцільності тощо.

«Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... за-хисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливі-ший зміст політичної економії — призвело до визнання не-обхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».

Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методоло-гічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм роз-вивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політич-ної економії щодо можливостей автоматичного саморозвит-ку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози осно-воположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість револю-ції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбу-лася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову краї-ну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей вис-новок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямова-ність.

Проте в соціал-демократичному рухові відбувається роз-кол саме на основі переосмислення марксистської економіч-ної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економіч-них учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епо-хи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіа-лізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революцій-них лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марк-сизму.

До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими вираз-никами ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марк-систів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював по-зицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної від-мови від тактики непримиренного марксизму».

Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світо-ва практика суспільного розвитку, далекоглядних перед-баченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоре-тики цього напряму виходили з найновіших досягнень еко-номічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політич-них висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марк-систського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як кла-сичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної ко-рисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсо-лютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розша-рування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської про-грами соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його ви-щих стадіях у соціалізм.

Подібні позиції не могли не викликати гострої неприми-ренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте