Залежно від розміщення, умов організації виробництва й реалізації продукції оборотні кошти мають різний рівень ліквідності, а отже, і ризику використання (рис. 1.2).

Практика господарювання підтверджує, що найбільш ліквідними із найменшим ризиком є кошти в касі, на розрахункових ррпрпр рахунках в установах банку, вкладені в цінні папери.

Менш ліквідною частиною з певним ризиком вкладення вважається відвантажена продукція, і дебіторська заборгованість покупців.

Рис. 2. Класифікація оборотних коштів щодо ступеня ліквідності та ризику вкладень

Остання, в свою чергу, може бути менш чи більш ліквідною. Це стосується строкової і простроченої дебіторської заборгованості щодо відвантаженої продукції.

Найменш ліквідними з найбільшим ризиком вкладення є оборотні кошти в незавершеному виробництві; у витратах майбутніх періодів; у виробничих запасах готової продукції на складі.

Це компенсується тим, що саме ця частина оборотних коштів найбільш віддалення від моменту реалізації і більш підлягає впливу змін кон’юнктури ринку, інфляційних процесів.

Отже, ліквідність поточних активів є головним фактором, який визначає ступінь ризику вкладання оборотних коштів.

Ступінь ліквідності в цілому оборотних активів і кожної їх групи визначається як відношення відповідної частини оборотних активів до короткострокових зобов'язань.

Найчастіше в практиці застосовуються такі показники:

– коефіцієнт забезпечення власними коштами (коефіцієнт автономії);

– коефіцієнт покриття ;

– коефіцієнт абсолютної ліквідності .

Перший показник , визначається як відношення різниці між обсягами власних та прирівняних до них коштів (підсумок розділу І пасиву балансу) і фактичною вартістю основних засобів та інших позаоборотних активів (підсумок розділу І активу балансу)до фактичної вартості наявних у підприємства оборотних засобів - виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції, грошей, дебіторської заборгованості та інших оборотних активів (підсумок ІІ і ІІІ розділів активу балансу).

Відповідно до , “Баланс” цей показник визначається як відношення різниці між обсягами власних та прирівняних до них коштів (підсумок розділу І пасиву балансу) і фактичною вартістю основних засобів та інших позаоборотних активів (підсумок розділу І активу балансу) до фактичної вартості наявних у підприємства оборотних засобів – виробничих запасів незавершеного виробництва, готової продукції, дебіторської заборгованості, поточних фінансових інвестицій та інших оборотних активів (підсумок розділу ІІ активу балансу, рядок 260).

,

де - коефіцієнт забезпечення власних коштами;

- власні кошти, грн.;

- загальна сума оборотних коштів, грн..

Коефіцієнт характеризує наявність власних оборотних коштів, необхідних для фінансової стабільності підприємства, його незалежності від позикових коштів. Якщо значення коефіцієнта спадає нижче за 0,1, підприємство не є платоспроможним. Зростання коефіцієнта проти минулого періоду свідчить про підвищення фінансової незалежності та зниження ризику фінансових вкладень.

Коефіцієнт покриття - це найбільш узагальнюючий показник ліквідності балансу. Визначається як відношення всіх поточних активів підприємства (підсумок ІІ розділу активу балансу) до суми короткострокових зобов'язань (підсумок IVрозділу пасиву балансу).

,

де - коефіцієнт покриття;

- сума усіх поточних активів, грн.;

- сума короткострокових зобов’язань, грн.

Цей коефіцієнт характеризує достатність оборотних коштів підприємства для погашення його боргів протягом року. Вважають, що його рівень у межах 2.0 – 2.5 є прийнятним.

Він показує, скільки грошових одиниць активів припадає на кожну грошову одиницю короткострокових зобов'язань. Коли стає меншим за 1,0 структура балансу вважається незадовільною, а підприємство – неплатоспроможним.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності визначається як відношення суми коштів на короткострокових фінансових вкладень підприємства (ІІІ розділ активу балансу)до короткострокових зобов'язань (підсумки ІІ і ІІІ розділу пасиву балансу).

,

де - коефіцієнт абсолютної ліквідності;

- грошові кошти, грн.;

- короткострокові вкладення, грн.;

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ТА ВИКОРИСТАННЯ НИМ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ

2.1 Загальна характеристика підприємства

СТОВ “Лука” розташоване в південно – східній частині Таращанського району, в с. Лука, на віддалі 18 км від районного центру, з яким з'єднується асфальтовою дорогою. Господарство віддалене від обласного центру на 160км. В СТОВ “Лука” функціонує молочно – товарна та свино – товарна ферми, тракторна та рільнича бригади, ремонтна майстерня, пилорама, ДКУ. Землекористування господарства являє собою один досить компактний масив. В господарстві на 1.01 2002року склалася така структура земельних угідь:

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю “Лука” створено на засадах угоди між учасниками товариства: Винниченко Віктор Андрійович, Школьний Микола Олександрович, Приступа Володимир Михайлович. Воно створене в процесі реорганізації шляхом перетворення СП “Лучанське” і його правонаступником.

Управління підприємством здійснюється Зборами Учасників і Директором Товариства. На загальних Зборах учасників вони мають кількість голосів пропорційно їх часток у Статутному фонді (34%, 33% і 33% відповідно). Загальні Збори складаються не рідше двох разів на рік. Виконавчим органом Товариства є Директор Товариства, що обирається строком на 5 років – Винниченко Віктор Андрійович. Директор підзвітний Зборам Учасників і організовує виконання їх рішень; готує балансовий звіт про підсумки діяльності за поточний рік.

Трудові відносини Товариства з своїми працівниками регулюються Законодавством України про працю з урахуванням особливостей, що визначені трудовим договором. Прийом та звільнення працівників, оплата їх праці та інші питання трудових відносин входять до компетенції Директора Товариства.

Згідно Статуту Директор здійснює поточне керівництво господарством та координує діяльність всіх виробничих з допомогою їх керівників: головного бухгалтера, головного економіста, агронома, завідуючого фермою, старшого механіка, бригадирів.

Для сучасної системи ведення господарства характерно поглиблення спеціалізації на основі підвищення концентрації виробництва. Спеціалізація господарства визначає його виробничий напрямок.

Для того щоб визначити виробничий напрямок господарства потрібно спочатку