Традиційно конкурентоспроможність трактується як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках "третіх країн".

Теорія конкуренції виходить з того, що конкурують не країни, а окремі виробники чи продавці продукції. Але економічний успіх держави, тобто її конкурентоспроможність, безпосередньо визначається наявністю в неї конкурентоспроможних галузей і виробництв. Тому підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом промислової політики України, яка повинна знайти всебічну активну підтримку в діях Верховної Ради та Уряду і вплинути на формування сприятливого нормативно-правового поля конкуренції. Це досить об’ємна і копітка робота, яка потребує постійного моніторингу конкурентного середовища з врахуванням особливостей національної економіки та світового ринку, умов виробництва та факторів, котрі можуть сприяти ефективній конкуренції.

Безумовно, що жодна з країн, навіть найрозвинутіша, не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції по всьому спектру продукції, яку вона може потенційно виробляти. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають реальні умови для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Для України, щоб запобігти нераціональному використанню національних ресурсів у процесі структурної перебудови, особливо актуальним є визначення саме таких галузей і створення дійового механізму підтримки пріоритетних виробників та вдосконалення на цій основі структури виробництва.

Відсутність чіткої програми структурної перебудови національної економіки і, особливо, її матеріального сектора залишається сьогодні фактором, що постійно підживлює середовище для кризових явищ. Зокрема, не вирішивши стратегічно важливої проблеми зменшення зовнішньої енергетичної залежності країни, ми продовжуємо розпорошувати мізерні ресурси на підтримку і збереження енергомістких виробництв. Або практично не маючи обгрунтувань, оптимальних для країни обсягів і структури енергоспоживання, ми починаємо вкладати кошти у проекти будівництва терміналів, транспортних магістралей і відповідної інфраструктури. До речі, переважно інфраструктура, а не технологічно-інноваційна орієнтація економіки є вкрай небезпечною і з точки зору перспектив глобалізації. Стратегічною помилкою є також наше небажання забезпечити реальний пріоритет галузей і виробництв агропромислового комплексу.

Ключовим поточним завданням є вивірена у часі та в галузевих пріоритетах точкова підтримка технологічних і експортоорієнтованих виробництв. Зарубіжний досвід свідчить, що і в складних економічних умовах сильна держава може здійснювати в певних мінімальних обсягах орієнтовану промислову політику. Йдеться про формування такої ідеології промислової політики, яка була б адекватна умовам ринку, вимогам незалежності держави та її ефективного інтегрування у світову економічну систему. Практичною основою її розробки й реалізації, на нашу думку, має стати розв’язання таких головних завдань:

1. оцінка ступеня конкурентоспроможності національної економіки з визначенням умов і факторів, які можуть сприяти ефективній конкуренції, збільшенню експортного потенціалу держави;

2. обгрунтування пріоритетних галузей, виробництв та видів продукції, що мають або можуть отримати в коротко- і середньостроковому періоді конкурентні переваги на світовому ринку;

3. визначення шляхів і заходів державного сприяння підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, зокрема за рахунок цільової підтримки пріоритетних галузей і виробництв;

4. поєднання зусиль держави у здійсненні структурної перебудови, інноваційної політики та соціально-економічного розвитку регіонів щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва;

5. науково-практичне та інституційне забезпечення заходів щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, виходячи з національних умов та особливостей світового ринку.

Налагодження такої роботи потребує відповідного організаційно-методичного забезпечення, однак ні в Україні, ні в інших пострадянських країнах питання теорії і практики конкуренції раніше майже не розглядалися. Можна, звичайно, скористатися досвідом країн з розвинутою ринковою економікою, але саме він свідчить, що через відмінності між країнами у їх розвитку, методичні підходи та конкретні пропозиції щодо оцінки рівня конкурентоспроможності виробництва та визначення напрямів її підвищення мають базуватися безпосередньо на умовах тієї країни, в якій функціонує дана галузь, віддаючи перевагу саме національним особливостям функціонування того чи іншого виробництва.

Крім того, слід розділяти загальну тенденцію до конкурентоспроможності національної економіки в цілому і можливості отримати конкурентні переваги в окремих галузях та виробництвах. У першому випадку - це має бути стратегічна лінія державної політики взагалі, у другому - йдеться про визначення пріоритетних галузей, виробників і видів продукції, які вже мають або можуть отримати найближчим часом певні конкурентні переваги через наявність у тій чи іншій країні необхідних сприятливих умов, тобто про те, що має бути предметом промислової політики. Відповідно до цього повинні розподілятися ресурсні можливості держави і окремих її галузей. Інакше кажучи, визначення конкретних заходів щодо підвищення якості і конкурентоспроможності продукції та їх фінансування мають забезпечувати максимально ефективне використання наявних ресурсів.

Світовий досвід показує, що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практичній роботі з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі і створення конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг, до того ж вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що також треба враховувати.

Свого часу конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності у неї трьох