Необхідно підкреслити, що підприємницька діяльність фізичної особи без утворення юридичної особи, як за способами реалізації, так і за організацією діяльності - одна з найпростіших і розповсюджених форм здійснення підприємницької діяльності. Розширюючи можливості даної діяльності, Цивільний кодекс України допускає об'єднання зусиль фізичних осіб - підприємців, які можуть також здійснювати діяльність колективно на підставі договору простого товариства, за яким сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст. 1132 ЦК України) [2].

Інші способи здійснення підприємницької діяльності за чинним законодавством припускають створення самостійного суб'єкта цивільного і господарського обігу – юридичної особи.

Поняття фізичної особи-підприємця не визначено у Господарському кодексі або Цивільному кодексі України. Загальне визначення фізичної особи - суб’єкта підприємницької діяльності міститься у підпункті 3.8.1 п.3.8 ст.3 Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 р. № 97 [26]. У цій Класифікації підприємця визначено як фізичну особу, яка є громадянином країни, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.

У літературі фізичні особи-підприємці називаються індивідуальними підприємцями і визначаються таким чином: індивідуальні підприємці – це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями усім майном, що належить їм на праві власності [35, с.114-115].

Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК (ст.128)[2], ЦК (ст.50-54) [3], Законами: від 15.05.2003 р. „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”(статті 42-45) від 15.05.2003р [21], „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.1999р.,(ст.47) [16] та ін. Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб’єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (статті 42-45) [21].

Основні положення, що визначають статус фізичної особи-підприємця, закріплені у ст.128 ГК України [2] та главі 5 Цивільного кодексу України[3]. Згідно зі ст.128 ГК України громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст.58 цього Кодексу[2].

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

· безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

· із залученням або без залучення найманої праці;

· самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 Господарського кодексу.

Відповідно до чинного законодавства ніхто не може бути обмежений у правоздатності і дієздатності інакше, як у випадках і порядку, установлених законом, тобто обмеження конституційного права на підприємницьку діяльність можуть бути встановлені тільки законом і повинні відповідати вимогам ст. 42 Конституції України.

Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб’єктів.

Так, індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види діяльності:

а) що становлять монополію держави : діяльність, пов’язана з обігом наркотичних речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорона особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов’язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов’язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах зв’язку загального користування (за деякими винятками) ;

б) провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін. [35, с.115].

Фізичні особи - суб’єкти підприємництва не можуть, зокрема:

1) надавати фінансові послуги, якщо інше прямо не передбачене законом. Згідно із Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 р. [20] фінансовими вважаються, зокрема, такі послуги: випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; довірче управління фінансовими активами; діяльність з обміну валют; залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; торгівля цінними паперами; факторинг;

2) займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомовлення (Закон України „Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.1993 р. в редакції Закону від 12