Слід зазначити, що й у дореволюційному російському законодавстві містилась вказівка на низку осіб, яким заборонялось займатися торговельною діяльністю. З одного боку, закон визнавав несумісність торговельного промислу із суспільним становищем особи і з цієї причини ця заборона торкалася священнослужителів; монахів (але не монастирів, яким, за роз'ясненням Синоду і Сенату, дозволялось отримувати на своє ім'я промислові свідоцтва); осіб військового стану, офіцерів і нижніх чинів (дозволялось отримувати торговельні свідоцтва, але здійснювати торговельні справи і управляти промисловими закладами вони мали право тільки через повірника, управляючого або прикажчика), а що стосувалося торгівлі міцними напоями, то тут для них установлювалась повна заборона.

З іншого боку, законодавець побоювався зіткнення між особистими і торговельними інтересами, у зв'язку з чим заборона накладалась на маклерів, російських консулів і прикажчиків. В інших випадках заборона на здійснення торгівлі була результатом покарання для осіб: які були позбавлені всіх особливих прав і переваг; які порушили розпорядження про ведення торговельних книг; які використовували не встановлені ваги і міри; які були визнані необережними банкрутами. Крім цього, у вигляді запобіжного заходу заборонялось здійснення торгівлі дружині неспроможного боржника до закінчення конкурсу [71, с.120].

Крім законодавчого обмеження можливості заняття підприємницькою діяльністю, певні правові проблеми виникають у зв'язку з неконкретністю чинного законодавства щодо віку громадянина, з якого він має можливість здійснювати цю діяльність. Це обумовлюється явною недостатністю правових норм Цивільного кодексу України про фізичних осіб-підприємців..

Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не передбачено законом або не випливає із суті відносин[3].

Звідси випливає ряд висновків.

По-перше, правосуб’єктність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правосуб’єктності юридичних осіб-комерційних організацій.

По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми загального цивільного (ЦК) та спеціального (ГК) законодавства.

Здатність здійснення підприємницької діяльності визначає ст.50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницькою діяльністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 років (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст. 34, 36 ЦК) [3].

Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч.3 ст.35 ЦК). Крім того, і в інших випадках надання повної дієздатності (емансипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її в повному обсязі (в тому числі і здатність здійснювати підприємницьку діяльність). Отже, якщо згідно з ч.2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона визнається повністю дієздатною і може самостійно займатися підприємницькою діяльністю. Наявність здатності здійснювати підприємництво як така є недостатньою для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця[3].

Зокрема, в ст. 50 ЦК України, що встановлює право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, відсутня вказівка на вік, що дозволяє фізичній особі самостійно здійснювати підприємницьку діяльність. Разом з тим, згідно з ч.1 ст.50 ЦК право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. За загальним правилом, встановленим в ч.1 ст.34 ЦК, повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Існують два виключення, передбачені в ч.2 ст.34 ЦК і в ст.35 ЦК України, пов'язані з наданням повної цивільної дієздатності. По-перше, реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, і, по-друге, надання повної цивільної дієздатності[3].

Виходячи зі змісту ч.2 ст.34 ЦК, у разі реєстрації шлюбу фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації шлюбу як акта цивільного стану. Отже, можна дійти висновку про те, що з цього ж моменту громадянин набуває одночасно і право на заняття підприємницькою діяльністю, тому що єдиною умовою для заняття останньої є володіння повною цивільною дієздатністю. Слід зазначити, що розірвання шлюбу не впливає на втрату дієздатності, а при визнанні шлюбу недійсним суд може зберегти придбану раніше повну дієздатність[3].

Друге виключення – надання повної цивільної дієздатності фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, у трьох випадках: якщо особа працює за трудовим договором; записана матір'ю або батьком дитини; бажає займатися підприємницькою діяльністю. У перших двох випадках надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки і піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди – за рішенням суду (ч.2 ст.35 ЦК) [3].

Згідно з ч.3 ст.35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка