У ст.42 Господарського кодексу України в легальному визначенні поняття «підприємництво» вказується, що це діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями). Отже, законодавець відмовився від позначення державної реєстрації як ознаки підприємництва. [2].

Разом з тим, в законодавстві чітко простежується позначення державної реєстрації суб'єктів підприємництва, як необхідної умови здійснення підприємництва.

У ч.1 ст.58 Господарського кодексу України зазначено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених цим Кодексом [2]. Отже, необхідною умовою здійснення господарської (підприємницької) діяльності є державна реєстрація суб'єктів господарювання (підприємництва). Згідно з ч.2 ст.50 Цивільного кодексу (ЦК) України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, установленому законом [3]. .

Більш того, у ч.1 ст.4 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” [21] державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців визначена як засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту придбання або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Якщо виходити з цього законодавчого визначення, то державна реєстрація як сукупність реєстраційних дій не може бути внутрішньо характерна для підприємництва як діяльності підприємців, оскільки ці реєстраційні дії здійснює не підприємець як суб’єкт підприємницької діяльності, а державні реєстратори, уповноважені державою на здійснення відповідної реєстраційної діяльності.

2.2. Самостійність, ініціативність, систематичність і професійність як ознаки підприємництва

Автори різних наукових напрямків відносять до сутнісних ознак підприємництва самостійність і незалежність господарюючих суб'єктів [29, с.3]. Іноді характеристика цієї ознаки підприємництва дається в узагальненій формі. Так, вказується, що під словами «самостійна діяльність» законодавець має на увазі, мабуть, насамперед, самостійність дій суб'єктів, що здійснюють підприємницьку діяльність [30, с.298].

Разом з тим, вчені здійснюють різні позначення самостійності й ініціативності підприємницької діяльності.

Так, самостійність підприємця іменується ініціативною та майново-розпорядницькою, що означає, на думку деяких вчених те, що підприємець, по-перше, повинен мати певний капітал для здійснення такого роду господарської діяльності; по-друге, сам розпоряджатися цим капіталом (не можна свою підприємницьку діяльність доручити іншим особам), по-третє, успішно вести справу на ринку товарів і послуг, здійснювати постійний пошук більш ефективних рішень [70, с.4].

Інші вчені обирають поняття підприємницької ініціативи, яке розуміють як форму управління виробництвом і збутом, що включає вироблення нових конкурентноздатних ідей як перманентний процес, оперативне впровадження найбільш плідних ідей і організацію системи заходів щодо максимально швидкого й ефективного збуту нової продукції, отриманої за новою технологією [41, с.18].

Підприємницька ініціатива - це прагнення до реалізації можливостей, наданих самим процесом ринкового обміну, що здійснюється при взаємній вигоді учасників цього процесу. Тобто підприємництво варто асоціювати не із загальноприйнятими у соціалістичній ідеології обманом і насильством, а з добуванням власної вигоди за допомогою задоволення суспільних потреб. Зрозуміло, що ініціатива вимагає певної господарської свободи. Коли рівень регламентації підприємницької діяльності занадто високий, ініціативна активність знижується, що обертається діловою стагнацією. У цьому зв’язку створення умов для активізації ініціативи у суб’єктів господарювання - ключове завдання переходу до підприємництва як домінуючої сили економічного прогресу [61, с.4].

Варто погодитися з тим, що самостійність підприємницької діяльності означає свободу у виборі напрямів і методів роботи, незалежне прийняття рішень, неприпустимість довільного втручання кого-небудь у приватні справи, необхідність безперешкодного здійснення прав, забезпечення порушених прав, їхній судовий захист. Підприємець діє по своїй волі й у своєму інтересі. Він вільний і автономний у встановленні своїх прав і обов'язків на основі договору, у визначенні будь-яких умов договору, що не суперечать законодавству. Самостійність підприємців виражається також в особистому ризику й особистій майновій відповідальності [38, с.20].

Майнова самостійність визначається наявністю у підприємця відокремленого власного майна як економічної бази діяльності. Обсяг майнової самостійності залежить від того юридичного титулу, на основі якого це майно належить суб'єктові. Найбільшою самостійністю володіє власник майна. Підприємства, що діють на праві господарського відання, також мають значну майнову самостійність, однак вже обмежену законом і договором із власником. І, нарешті, належність майна на праві оперативного управління дає найбільш вузький простір для прояву підприємницької ініціативи. Організаційна самостійність - це можливість прийняття самостійних рішень у процесі підприємницької діяльності. Починаючи від прийняття рішення займатися такою діяльністю, вибору виду діяльності, організаційно-правової форми, кола засновників - усе це прояв організаційної самостійності .

Підприємницька діяльність організується особою на свій розсуд. Вона не управляється безпосередньо яким-небудь органом публічної влади, що, однак не виключає загального її регулювання з боку держави. Так, у ст.42 Конституції України гарантується право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Згідно зі ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень [1]. Зі ст.19 Господарського Кодексу України випливає, що нерегламентоване законодавством втручання держави та її органів у діяльність підприємця не допускається. Підприємець має право звертатися до суду із заявою про визнання недійсними (повністю або частково) актів державних органів і органів місцевого самоврядування. Можна зробити висновок, що підприємець зараз гарантований від неправомірного втручання держави на рівні Конституції України [2].

У той же час самостійність не може носити абсолютний характер.

Самостійність як ціннісна і функціональна характеристика підприємництва не може трактуватися