Місце інформаційної діяльності в інноваційній моделі розвитку економіки України

Інноваційна політика в широкому розумінні об’єднує науку, техніку, підприємництво, економіку і управління. Таке поєднання висуває жорсткі вимоги до рівня інформаційної взаємодії суб’єктів у зазначених сферах діяльності суспільства і держави на всіх етапах життєвого циклу інновацій — від виникнення наукової ідеї до її впровадження. Саме тому для забезпечення свого лідерства провідні світові держави неухильно збільшують свій науково-технічний потенціал, генеруючи, запозичуючи й освоюючи новітні інформаційні технології.

Глобальна економіка сформувала широкий прошарок людей, які володіють кількома мовами і спеціальностями, є елітою людства, підтримують досить високий рівень життя і не обтяжують себе питаннями державної або етнічної приналежності. Для їхньої діяльності й життя вкрай важливо, щоб країна мала розвинену сучасну мережу і високоякісні засоби електронних комунікацій, стабільну податкову систему. Про значущість інформаційних ресурсів і законодавчу базу в сфері інформаційного обміну широкий загал в основному почав гучніше говорити після трагічних подій вересня 2001 р., що зумовило інтерес до правових відносин в інформаційній сфері та необхідність прискорення формування інформаційного права як самостійної галузі права.

Інформація, або відомості про ідею, явища, факти, події передаються у просторі й часі, використовуються людьми з метою збереження або отримання нових знань, прийняття рішень і вдосконалення функціонування суспільства. У загальному вигляді головною метою інформаційної діяльності слід вважати задоволення інформаційних потреб людини у суспільстві, створення на цій основі сприятливих соціально-економічних і екологічних умов життя. На жаль, в Україні поки що немає достатнього системного наукового підґрунтя щодо використання накопиченого в державі інформаційного ресурсу для побудови підвалин інноваційної економіки, тому метою публікації можна вважати деякі узагальнення понять щодо успадкованого нами інформаційного капіталу.

Інформацією Закон України «Про інформацію» [1] визначає документовані або публічно оголошувані відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1), а об’єктами інформаційних відносин (ст. 8) — документовану або публічно оголошувану інформацію про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, економічній, міжнародній та інших сферах.

Закон України «Про науково-технічну інформацію» [2] доповнює: «Науково-технічна інформація — це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані під час науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності» (ст. 1). Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості (ст. 2).

Відомо, що ефективне управління науково-технічною сферою в масштабах країни можливе тільки на основі стратегічних проектів, до виконання яких залучаються цілі шари національної економіки, а інтелектуальний ресурс нації зазнає тотальної мобілізації. Сьогодні такий підхід демонструють США, спрямовуючи вільні ресурси країни на розвиток високих і надвисоких технологій для виконання проекту національної протиракетної оборони.

На виклик США світ, зокрема ЄС і РФ, виважено формують свої амбіційні завдання щодо розвитку науки і техніки, інвентаризують науково-технологічні й фінансові ресурси, активно вивчають можливості підприємств військово-промислового комплексу для опанування світових ринків високих технологій, оскільки досвід, набутий в часи протистояння супердержав, сформував уявлення, а в розвинутих країнах і законодавче поле, щодо відповідальності підприємств ВПК за впровадження досягнень науки.

Оскільки нині національна безпека кожної держави стає більш залежною від інформації, тому накопичені в державі інформаційні ресурси можна умовно розподілити за кількома рівнями значущості.

Стратегічні інформаційні ресурси — життєво важливі інформаційні ресурси (з позиції національної безпеки), виток, розголошення або втрата яких становить надзвичайну загрозу інтересам, суверенітету, територіальній цілісності або навіть самому існуванню незалежної держави.

Критичні інформаційні ресурси — інформаційні ресурси, виток, розголошення або втрата яких супроводжується значними політичними, економічними, соціальними та іншими наслідками.

Цінні інформаційні ресурси — інформаційні ресурси держави, виток, розголошення або втрата яких пов’язана із негативними наслідками на окремих напрямах політичної, економічної, науково-технологічної, соціальної, управлінської та іншої діяльності державних і суспільних інституцій, підприємств, установ і організацій всіх форм власності.

Загальносуспільні інформаційні ресурси — загальнодоступні відкриті інформаційні ресурси, що забезпечують відносини у всіх сферах суспільного і державного життя та потрібні для реалізації прав, свобод, обов’язків людини і громадянина, використання яких широким загалом не має ознак загроз конституційному ладу, інтересам особи, суспільних організацій і держави.

Відповідно до світової практики стосовно стратегічних, критичних та цінних інформаційних ресурсів кожна держава вводить певні обмеження доступу до таких видів інформації в процесі їх виготовлення, обробки, поширення і використання. У демократичному суспільстві, де інформаційні права і свободи встановлені законодавством, обмеження цих прав і свобод, у тому числі на доступ до певних видів інформації, інформаційних ресурсів, застосовується тільки на підставі законів. Ступінь обмеження доступу — це категорія, яка визначає важливість інформації, інформаційних ресурсів та рівень їх охорони: стосовно інформаційних ресурсів, що є державною власністю — з боку держави; інформаційних ресурсів, що є приватною власністю — з боку власника, який має здійснювати ці заходи у межах чинного законодавства.

У сфері, пов’язаній із загальносуспільною відкритою інформацією, важливе місце посідає легітимність визначення такої інформації. Ця проблема вирішується у такі способи: перший пов’язаний із встановленням прав і свобод інформаційної діяльності та їх обмежень тільки законом; другий — включенням у законодавство норм, що забороняють відносити певні види інформації до категорії обмеженого доступу. Так, Закон України «Про державну таємницю» (ст. 8) містить перелік відомостей, які забороняється відносити до державної таємниці [3].

У результаті отримання і використання