Сьогодні інформаційні продукти і послуги підпорядковуються законам товарного виробництва і ринку, мають явно виражену товарну природу. Їх можна визначити за секторами:

ділової інформації, що охоплює біржову і фінансову, економічну і статистичну, комерційну інформацію і ділові новини;

науково-фахової інформації: науково-технічної, медичної, юридичної тощо, що охоплює документальну, бібліографічну, реферативну, довідкову інформацію і дані в галузі фундаментальних і прикладних, природничих, технічних і суспільних наук, галузей виробництва і сфер людської діяльності (саме у цьому секторі передбачена організація доступу до першоджерел через систему поширення інформації, що включає спеціалізовані служби, бібліотечний сервіс та ін.);

масової, споживчої інформації, що охоплює новини і літературу, довідники, енциклопедії, розважальну інформацію, інформацію, орієнтовану на домашнє, а не службове і промислове використання;

соціально-політичної інформації, спрямованої на обслуговування державної влади й управління статистичною, соціальною, архівною і спеціальною інформацією.

В Україні достатньо ефективно функціонують сектори масової інформації, інформації для спеціалістів, включаючи науково-технічну інформацію, де зосереджено приблизно 15–20 % інформації. Саме стан цього останнього найбільш повною мірою визначає ступінь розвитку науки, освіти, культури, соціальної усталеності суспільства.

Стосовно наукової і технічної інформації ринкові відносини у класичному розумінні мають значні обмеження. Це зумовлено тим, що основним принципом ринку є пряме збільшення прибутків від реалізації продуктів і послуг: «виробляй тільки те, що сьогодні користується попитом і може бути продане». Натомість особливість інформаційного ринку наукової і технічної інформації полягає у наступному.

Значна частина інформації (у формі інформаційних продуктів і послуг) спрямована переважно на забезпечення інформованості суспільства в цілому, на інформаційне забезпечення наукових досліджень і розробок, підтримку процесів підготовки спеціалістів (відтворення кваліфікованої робочої сили) тощо, а не на одержання прямих доходів і прибутків. У зв’язку з цим виникає перша суперечність — між соціальною функцією інформації та її недоступністю внаслідок різних причин, зокрема встановлення високих цін, відсутності каналів зв’язку та ін.

Інформація може бути використана як відразу по створенні, так і через досить тривалий період, тому інформаційній діяльності притаманна функція зберігання, яку забезпечують бібліотеки, архівні служби, бази даних тощо. Саме тут виникає друга колізія, пов’язана з необхідністю оперативного, нехай і поверхового, інформування суспільства про нові досягнення, з одного боку, та інформації в повному обсязі як національного інформаційного ресурсу, що забезпечить розвиток країни в майбутньому.

Інформація за своєю суттю інтернаціональна. Для неї не існує державних кордонів, оскільки розвиток телекомунікацій обумовлює їх вільне перетинання. Закріплення інформації на тому чи іншому носії не означає, що власне інформація не може бути передана під час бесіди, дискусії, повідомлення на конференції, але виникає суперечність — між відкритістю інформації як такою і прагненням різноманітних суспільних утворень (на рівні держави, фірми) не надати громадськості частину інформації з тих або інших причин. Це посилює роль держави, яка повинна визначити міру своєї відповідальності за національний сектор інформаційної структури України.

У діяльності служб наукової і технічної інформації колишнього СРСР увага була зосереджена на вирішенні завдань пошуку, збирання, обробки і збігання інформації, де процеси комунікації значною мірою регламентувалися. Інформаційне обслуговування як «вибіркове поширення інформації» і ретроспективний пошук забезпечувалися за встановленими державою цінами. У системі циркулювали величезні потоки інформації, генерувався «інформаційний вал» за дефіциту потрібної інформації. Виробники інформації придушили пріоритет споживачів, внаслідок чого споживач одержував не ту інформацію, яка йому була потрібна, а ті відомості, що визначалися доступним для нього рівнем і можливостями системи.

Взагалі на ринкових принципах не працює інформаційна структура в жодній країні. Це пов’язано з чималими витратами на процеси формування інформаційних продуктів і послуг, зокрема у сфері наукової і технічної інформації, оскільки ІПП значною мірою орієнтовані на комунікації в неринкових сферах (наука, освіта, культура). Вкладаючи кошти в інформаційну діяльність, держава виходить з того, що результати цих вкладень належатимуть їй, а отже громадянам країни без оплати, оскільки створені за їхній рахунок. На жаль, це призводить до того, що безкоштовна або пільгова реалізація інформаційних продуктів і послуг, зроблених за рахунок держави, порушує свободу конкуренції для недержавних учасників інформаційного ринку, і вирішення цієї проблеми потребує координуючих рішень з боку держави.

Проблеми інформаційних технологій відбиваються у всіх конфліктних ситуаціях щодо прав суб’єктів на результати інтелектуальної власності й зачіпають питання ролі держави у забезпеченні прав багатьох суб’єктів відносин у даній сфері. Це стосується як безпосередніх створювачів даного продукту, так і прав власників, на кошти яких створюється продукт, прав держави у цій галузі, користувачів продуктом. Майже всі доктрини і концепції, на яких ґрунтується політика США, Німеччини, Франції, Японії й інших розвинутих країн у галузі забезпечення розвитку інформаційних технологій (концепції Клінтона-Гора, Баннтемана в Європі, Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства тощо), Доктрина інформаційної безпеки Російської Федерації зачіпають великий спектр проблем, що стосуються активного втручання держави у сферу відносин, що розглядається.

В Україні отримання та зберігання інформаційних ресурсів було розпочато створюванням відомчих інформаційних систем. Державні установи, науково-дослідні інститути, інформаційно-обчислювальні центри, підприємства, незалежно від розмірів та форми власності, з набуттям державою незалежності почали створювати необхідні для своєї діяльності бази даних. На жаль, через розрізненість та хаотичну актуалізацію вони не дають повної картини стану національної інформаційної ресурсної бази.

Нині також розпочато розробку системи електронних бібліотек. Першою такою системою в Україні стане електронне об’єднання трьох провідних бібліотек України: Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Парламентської бібліотеки та бібліотеки Національного Київського університету ім. Тараса Шевченка.

Специфіка завдань, що вирішуються за допомогою інформаційних систем