в) суперечить міжнародним договорам, які ратифіковані Україною, і визнають достатнім застосування одного критерію зовнішньоекономічної діяльності – місцезнаходження комерційних підприємств її суб’єктів у різних державах.

З огляду на те, як зазначають вітчизняні та зарубіжні науковці, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначає зовнішньоекономічну діяльність більш адекватно, у перспективному плані доцільно говорити не про приведення його у відповідність з Господарським Кодексом України, а про коригування позиції самого Господарського Кодексу України, так як він, не відповідає потребам практики [8, ст.62].

Аналізуючи коло функцій державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, які делеговані регіональним та місцевим органам влади і самоврядування, фахівцями з правових питань відмічено, що регулятивні важелі зміщені в бік ланки центральних органів влади. Це значно звужує можливості впливу більш низьких рівнів державного управління на розвиток зовнішньоекономічної діяльності, особливо на фоні централізації бюджетного процесу і відповідною нестачею власних коштів для здійснення регулятивних заходів. До речі, такий стан справ суперечить європейській регіональній політиці.

Наступним суперечливим моментом державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності у порівнянні з задекларованими принципами є те, що свобода зовнішньоекономічного підприємництва де-факто має значно менший обсяг, ніж де-юре. Великою мірою це обумовлено непрозорістю як самого законодавства, так і дій державних органів влади з його реалізації. Проблеми зон зі спеціальним режимом інвестиційної та інноваційної діяльності прямим чином пов'язані з відсутністю або неефективністю механізмів державного і суспільного контролю за функціонуванням цих утворень.

Не завжди дотримується принцип юридичної рівності і недискримінації через проблеми корупції та об'єктивні риси української бізнес та політичної культури (колективність, яка межує з клієнтельністю, недовіру до легально-правових механізмів розв'язання суперечок і проблем, відсутність почуття соціальної відповідальності) не завжди дотримується по відношенню до національних суб'єктів господарювання, не кажучи вже про іноземних. Особливо це стосується питань дозвільного характеру, доступу до ресурсів, прихованого монополізму та ін.

Досить важливий з процесуально-правової точки зору принцип верховенства закону має наслідки і по відношенню до засобів і організації державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. В даному аспекті негативним явищем у законодавчій базі є поява системи законних та підзаконних нормативно-правових актів, які суперечать загальним, базовим законам.

Так, Міністерство Юстиції України своїм рішенням від 12 вересня 2005 року скасувало державну реєстрацію наказу Державного митної служби України від 31 травня 1996 року «Про затвердження порядку ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах» з огляду на його невідповідність діючому законодавству, однак митні органи продовжують здійснювати акредитацію підприємств на митниці (ставлять на облік суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності) [40, ст.1-3]. Відзначимо, що всі дані про товар, продавця, покупця і перевізника є у вантажній митній декларації, а отже, акредитація як така не потрібна, однак відомчі інтереси митної служби в даному випадку мають перевагу перед законом.

Для запобігання подібним казусам у практиці державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності високорозвинених країн використовуються різні системи ієрархізації законодавства, окремі елементи яких можна і доцільно впроваджувати в Україні.

Так, японська практика регулювання зовнішньоекономічної діяльності опирається на широку нормативно-правову базу. Системою заходів законодавчого й адміністративно-правового регулювання є ієрархічна піраміда, прикладом є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Цей закон визначає загальну концепцію державного регулювання й має узагальнений характер. Він делегує повноваження детального делегування зовнішньоекономічної діяльності у тих або інших сферах підзаконним актам. Такий розподіл обов'язків, на думку японців, дасть змогу більш повно враховувати й адекватно реагувати на зміни в міжнародній законодавчій ситуації й нові моменти в розвитку національного господарства [8,ст.62]. «Другий поверх» законодавства складають закони, які регулюють основні блоки зовнішньоекономічної діяльності:

- експортно-імпортні операції;

- митно-тарифну сферу;

- обслуговування зовнішньої торгівлі (закони які регулюють експортну інспекцію, страхування зовнішньої торгівлі, надзвичайні заходи з розвитку імпорту й розширення прямих інвестицій у Японії, банках, страховому бізнесі, цінних паперах, біржах та ін.);

- стандарти й технічні вимоги (закони про патенти, авторські права тощо). Важливою характеристикою даної системи є несуперечливість законів через чітке розмежування їх предметів.

Специфіка реалізації принципів захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та еквівалентності обміну полягає у складності міждержавних відносин і наявності низки обставин об'єктивного та суб'єктивного характеру. Держава не завжди має змогу захистити власних виробників від незаконних антидемпінгових розслідувань, так як ще не повністю завершена процедура вступу України в Світову Організацію Торгівлі. З іншого боку, діяльність торговельно-економічних місій є неефективною через відсутність фінансування та кадрів [59, с.35].

Також однією з умов функціонування зовнішньоекономічної діяльності є державно-правове забезпечення господарської діяльності, яке включає, зокрема, створення її законодавчої основи, тобто системи нормативних актів (головним чином у формі законів), що визначають правовий статус суб'єктів господарювання та регламентують різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного господарського законодавства в Україні пов'язане з труднощами, спричиненими насамперед економічними та соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як основи економічної системи, директивного планування та принципу демократичного централізму в керівництві економікою. І хоч так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи (липень 1987 року) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності із старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки одразу ж після набрання чинності вступили у суперечність з чинним законодавством (передусім з Цивільним Кодексом України, робота над оновленням якого невиправдано затягується). Суперечності нового законодавства зі старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в господарських відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопорушень