Згідно зі ст.31 Закону "Про власність" державна власність поділялася на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-комунальних одиниць (комунальну)[1].

Однак у зв'язку з прийняттям Конституції і Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" це положення застаріло. У ст.ст.142, 43 Конституції і ст.60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам — територіальним громадам а не адміністративно-територіальним одиницям, як зазначалося у Законі "Про власність"[2].

Таким чином, у законодавство введено новий суб'єкт права власності, не передбачений ст.3 Закону "Про власність", — територіальну громаду, якій і належить право комунальної власності.

Тому й ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності (ст.327 ЦК).

Комунальна власність

Комунальна власність — це право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. Згідно зі ст.140 Конституції і ст. 1 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним мешканням в межах села, селища, міста. У містах з районним поділом — громади районів також діють як суб'єкти права власності[2].

Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації тощо (ч. І ст.327 ЦК, ст.35 Закону "Про власність"). Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об'єктів права державної власності. Зокрема у комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виключної власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).

Підставами виникнення права комунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" може бути передання майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо[3].

Згідно з ч. 2 ст. 327 ЦК право комунальної власності (управління майном, що є у комунальній власності) здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення та компетенція таких органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законодавчими актами[2].

Власність інших держав.

Об'єктом власності інших держав є:

- майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавством України.

Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Суб'єктами права власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав є юридичні особи, діяльність яких регламентується законодавством цих держав.

Об'єктами власності міжнародних організацій та юридичних осіб, інших держав є:

- не заборонене законами України нерухоме чи рухоме майно, включаючи земельні ділянки, будинки, споруди, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення, підприємства, частки у статутному фонді підприємств, акції, облігації та інші цінні папери.

Право спільної власності

Майно може належати на праві власності не одній, а кільком особам одночасно. В такому разі виникають відносини спільної власності.

Право спільної власності — це право двох і більше осіб на один і той же об'єкт, який може складатися з однієї речі або з їх сукупності. Ці речі можуть бути подільними або неподільними, однак як об'єкт права власності вони створюють єдине ціле. Тому право власності кожного учасника спільної власності поширюється на весь об'єкт, а не на його частину.

З поняттям права спільноївласності пов'язані категорії "ідеальна частка" і "реальна частка".

Ідеальна частка — це частка у праві на річ. Наприклад, якщо дві особи мають у рівних частках право спільної власності на річ, то кожній з них належить не половина речі, а половина права на цю річ.

Реальна частка визначається при припиненні права спільної власності і поділі речі. У цьому випадку йдеться саме про право на частину речі.

Слід мати на увазі, що співвласники можуть визначити порядок користування спільною річчю без визначення реальних часток. У цьому разі право спільної власності не припиняється, кожний зберігає свою частку в праві на річ.

Наприклад: двом братам на праві спільної власності належить будинок, перший поверх якого кам'яний, а другий — дерев'яний. За угодою між ними один з братів користується першим, а інший — другим поверхом. Якщо за невідомих обставин другий поверх згорить, ризик випадкової загибелі речі ляже на обох власників: загальний розмір будинку поменшає, але обидва зберігають частку у праві на вцілілу частину будинку. Отже, той з братів, який користувався дерев'яною частиною будинку, зберігає право користування першим поверхом. Якщо ж верхня частина будови з випадкової причини буде знищена після того, як будуть визначені реальні частки і відбудеться поділ будинку, то власник другого поверху не зможе претендувати на вцілілу частину будинку. Як власник він несе ризик випадкової загибелі речі.[13]

Стаття 3 Закону "Про власність" зняла обмеження, що існували раніше в законодавстві щодо суб'єктного складу учасників, спільної власності. Тепер можливе виникнення відносин спільної власності за участю громадян, юридичних осіб і держави, тобто незалежно від форми власності.

Види спільної власності. Спільне майно може належати сторонам на праві спільної часткової власності чи на праві спільної сумісної власності.

Спільна часткова власність має місце тоді, коли частка співвласників у праві власності на спільне майно (ідеальнучастку) чітко визначена наперед.