Після Першої світової війни багато держав спробували знову ввести “золотий стандарт”, але безрезультативно, оскільки відповідних аргументів для цього уже не було.

Світову валютну систему між двома світовими війнами можна назвати “золотовалютним стандартом”. Цей період відрізняється насамперед сильним втручанням держави в економіку. Усюди були встановлені митні бар”єри, і вільна взаємодія попиту і пропозиції капіталу і ресурсів на світовому ринку стала обмеженою. З відходом від “золотого стандарту” девізні (валютні банки) і держава отримали можливість розширювати обіг паперових грошей. Деякі країни відійшли від золотого стандарту уже в 1929-1930р.р. США відмінили зв”язок валюти з золотом в 1933р., але в 1934 знову повернулись до золотого стандарту, хоча з більш низьким паритетом.

Настала доба численних девальвацій і введення торгівельних обмежень. Світова торгівля різко скоротилась. У ряді країн зросло безробіття.

Після Другої світової війни лідери найбільших держав світу, намагаючись не допустити помилок, які в свій час призвели до світової кризи 30-х років, у липні 1944р. у Бреттон-Вудсі створили систему твердих валютних курсів, яка отримала назву “бреттонвудської системи”. Суть її полягає у встановленнні стабільних валютних курсів. Країни – члени Міжнародного валютного фонду, який був створений на тій ж самій валютній конференції, разом з Міжнародним банком реконструкції та розвитку, зафіксували курси своїх валют в доларах або в золоті, а долар був прирівняний до золота за співвідношенням 35 дол.за 1 унцію золота.

Тим, що США довгі роки купували і подавали золото, тобто створювали і знищували долари, вдалось стабілізувати його ціну на на рівні 35 дол.за 1 унцію і практично покінчити з інфляцією. Довіра до долара і стабільності американської економічної валютної політики були значними: іноземні девізні банки могли в будь-який час обміняти наявні у них долари на золото.

У час існування “бреттонвудської системи” світова економіка і торгівля розвивалися досить стрімкими темпами. Одночасно індекс інфляції залишався доволі стійким (близько 3%). У більшості країн були наявні лише деякі відхилення від нього. Хоча і ця система приховувала в собі деяку небезпеку. У зв”язку з тим, що продуктивність промисловості в США у 1969-1970р.р. виявилась нижчою за європейську і японську, конкурентноспроможність американських товарів знизилась. Стала необхідною переоцінка курсу долара. Зберігати систему твердих валютних курсів виявилось неможливим. Різке вільне плавання курсів у зв”язку з нестабільністю долара призвело до відходу від нього і подальшого його падіння. У грудні 1971 року була ще одна спроба стабілізувати валютні курси. Долар був девальвований по відношенню до золота: з 35 дол./унція до 38 дол./унція. Долар залишився лідером серед валют. А в квітні 1972 р. країни – члени “Спільного ринку” вирішили встановити між собою більш вузькі ліміти коливання своїх валют і для цього створили так звану “валютну змію”. В лютому 1973р. долар був повторно девальвований, валютний ринок довелось закрити на декілька тижнів.

Щоб запобігти небажаним наслідкам в економіці третіх країн, держави, що входили в Європейську економічну спільноту, у 1979 р. підписали зобов”язання про Європейську валютну систему, замінили “валютну змію” з метою перейти в рамках “Спільного ринку” до більш стабільних курсів. Була створена європейська валютна одиниця – ЕКЮ, навколо якої курси національних валют країн – членів ЄЕС могли коливатись в діапазоні 2,25%.

Бреттон-Вудська система на той час вже не існувала. У січні 1976 р. у м. Кінгстоні на Ямайці була підписана угода, яка започаткувала створення Ямайської валютної системи. Нею було проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Було анульовано офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. Кінгстонська угода поставила за мету перетворити визначену ще у 1969 р. МВФ колективну міжнародну одиницю – спеціальні права запозичення (Special Drawing Rights – СДР) на головний резервний актив та міжнародний засіб розранку і платежу. Йдеться по те, що система: золото - долар - національна валюта трансформувалась у нову систему: СДР – національна валюта. У цій структурі СДР отримувала статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей.

Ще однією важливою ознакою механізму Ямайської системи є впровадження “плаваючих” валютних курсів національних грошових одиниць. Проте в режимі безпосередніх співвідношень (“плавання”) знаходяться валюти лише провідних країн світу, а більшість валют інших, в основному слаборозвинених, прив”язані до міжнародних розрахункових одиниць або окремих валют.

Наступним кроком на шляху до інтеграції країн-членів Європейського союзу стало введення єдиної європейської валюти. Загагальний ринок з переходом до євро перетвориться в консолідовану валютну зону, яка внесе глибокі зміни у функціонування фінансових механізмів країн учасниць ЄС. Фінансову політику Євросоюзу на найвищому політичному рівні, як і раніше, визначає Рада ЄС, яка при прийнятті рішення консультується з Європарламентом і Європейським Центробанком. Проте головним регулятором поточної грошово-кредитної і валютної політики стала Європейська система центробанків в голові з Європейським ЦБ.

У “зону євро” можуть увійти країни Європейського Союзу, які здатні виконати наступні економічні вимоги:

членство в європейській валютній системі;

курс валюти країни-претендента на протязі двох років не повинен виходити за рамки дозволених ЄС курсових коливань;

максимально допустимий дефіцит бюджету – не більше 3% ВНП;

максимально допустимий розмір державного боргу – не більше 60% ВНП;

максимально допустимий темп інфляції – не більше ніж на 1,5 процентних пункти середнього темпу інфляції по ЄС;

довгострокові