В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієн-тиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв'язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засобу нагромадження, а інколи — й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоеко-номічну сферу діяльності, але й на внутрішньоекономічні показники. Гро-шово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролюва-ти. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (гро-шову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з бюджетною, податко-вою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює еко-номіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія дер-жавних боргових зобов'язань чинить тиск на грошовий ринок, зв'язує час-тину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або про-даж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу авто-матично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) передбачає не-обхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з інши-ми напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з на-прямками кон'юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного ре-гулювання економіки по-різному визначають представники різних еко-номічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них — монетаристської і кейнсіанської.

Національний банк України як центральний банк держави щорічно розробляє проект основних напрямків грошово-кредитної політики, які за-тверджуються Верховною Радою України.

Ці напрямки передбачають:

- аналіз і прогноз розвитку макроекономічної ситуації в Україні;

- основні завдання грошово-кредитної політики;

- цільові орієнтири грошово-кредитної політики;

- інструменти регулювання грошово-кредитного ринку. Параметри основних монетарних показників НБУ наведені в табл. 9. Грошово-кредитна політика Національного банку України на пер-спективу націлена на забезпечення внутрішньої і зовнішньої сталості гривні, досягнення фінансової стабілізації і створення на цій основі спри-ятливих умов для здійснення позитивних структурних зрушень в економіці, а також для вирішення важливих соціальних проблем.

6.2. Інструменти реалізації грошово-
кредитної політики

У своєму розпорядженні центральні банки країн з ринковою еконо-мікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного ре-гулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості еко-номіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів): адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять з центрального банку і спрямо-вані на обмеження свободи діяльності суб'єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб'єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредит-ний ринок звичайно відносять політику обов'язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну), політику відкритого ринку.

Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифі-кувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виді-лити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб'єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністратив-ного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:

- селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;

- встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;

- регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;

- обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;

- залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон'юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує офіційну процентну ставку, скорочує норму обов'язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, та-ким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сек-тора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів цен-тральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).

6.2.1. Політика рефінансування

Політика рефінансування реалізується центральними банками двома шляхами:

- зміною обсягів і умов рефінансування комерційних банків;

- зміною офіційної процентної ставки рефінансування (процентна політика).

Національний банк України поступово збільшує обсяг рефінансуван-ня комерційних банків (табл. 2), запроваджує нові методи рефінансування,