заставу майно не є вже ранiше заставленим, тобто у жодному разi не припускати можливого перезаставлення, оскiльки у разi неповернення суми боргу позичальником звернення стягнення на заставлене майно може бути не задоволене, i кредитний ризик таким чином значно зросте.
Також банкам слід приділяти більше уваги питанню оцінки майна, що приймається у заставу. Тому що більшість проблем, які виникають при реалізації заставленого майна витікають саме з його невірної попередньої оцінки. Як наслідок - перевищення витрат по реалізації заставлених цінностей над отримуваними коштами. Для запобігання цього ефективним було б встановлення постійних контактів із спеціалізованими товариствами з оцінки майна, або створення при всіх достатньо великих банках окремих відділів (введення посади відповідного спеціаліста в дрібних банках та філіях).
Гарантія (порука) – це зобов’язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов’язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука), як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси:
Підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу;
Однорідність основного та додаткового боргових зобов’язань;
Виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов’язанням.
За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик , у такий спосіб зменшуючи його.
Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій компанії. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашення кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.
Однак, при згоді на подібне забезпечення у комерційного банку з’являються додаткові витрати на перевірку фінансового стану і платоспроможності поручителів , гарантів і страховиків, що має визначати впевненість банку у їхніх можливостях виконувати зобов’язання позичальника щодо повернення наданих у кредит коштів.
Необхідно підкреслити , що в якості забезпечення кредиту до уваги беруться ті джерела погашення заборгованості (застава, гарантії , поручительства, страхування), які можуть бути використані банком у разі неможливості клієнта повернути позику , що по суті являє собою додатковий гарантійний елемент у механізмі грошово-кредитних відносин, створюючи належні умови для мінімізації кредитного ризику.
Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування , диверсифікація та створення резервів.
Лімітування – це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків : максимальний розмір ризику на одного позичальника ; норматив „великих” кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків ( ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.
Диверсифікація – найпростіший та універсальний метод зниження кредитного ризику. Вона передбачає: 1). диверсифікацію позичальників за галузями; 2) диверсифікацію кредитів за розмірами, строками, видами відсоткових ставок; 3) диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів.
Ще одним внутрішнім методом зниження кредитного ризику банку є створення резервів на покриття можливих втрат при здійсненні кредитної діяльності.
Формування такого резерву відбувається в обов’язковому порядку за всіма наданими кредитами у національній та іноземній валютах, установам, підприємствам, організаціям та фізичним особам, а також за міжбанківськими кредитами здійснюється тільки у період до повного формування комерційним банком суми резерву.
Резерв використовується тільки для покриття непогашеної кредитної заборгованості за основним боргом. Не здійснюється нарахування за бюджетними кредитами, а також за кредитами та депозитами між установами в системі одного банку.
Проблема мінімізації банківських ризиків знайшла своє відображення у новій редакції Закону України „Про банки і банківську діяльність”. Зокрема у ст..44 зазначається: „Банк створює постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення структури балансу, лімітів окремих операцій, лімітів ризиків підприємств-контрагентів і країн-контрагентів”. [1]
Окрім того, кожен вітчизняний банк з метою управління ризиками повинен мати у своїй структурі такі постійно діючі комітети:
кредитний – цей підрозділ щомісячно оцінює якість активів, готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення;
комітет з питань управління активами й пасивами – щомісячно розглядає собівартість пасивів і прибутковість активів, приймає рішення щодо політики відсоткової маржі , розглядає питання стосовно відповідності строків активів та пасивів, надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі;
тарифний – аналізує співвідношення собівартості послуг і ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.
Отже, враховуючи все сказане, можемо бачити, що оцінка кредитного ризику в українських банках поки що є не виробленою у чітку систему, яка б давала з високою точністю передбачати можливі ризики під час кредитування реального сектору економіки, відсутній постійний моніторинг між банками, постійно діючі комітети з метою управління ризиками що призводить до неповернення кредитів.
Завданням українських банків є використання досвіду, що вже набутий розвинутими країнами. Самим перспективним шляхом зниження кредитних ризиків, на мою думку , є впровадження інформаційних масивів, якими могли б користуватись комерційні банки, з метою визначення інформації загального характеру (назва, сфера економічної діяльності, адреса, форма власності, рейтингові оцінки загальні відомості про підприємство, вид продукції, що виробляється, зайнятість працюючих, наявність робочих місць, компетентність керівництва, рейтингову оцінку акцій, фінансові результати, рейтинг продукції, показників, які дають оцінку поточних активів підприємства,