Втім , є ряд банків, які тривалий час детально займаються цим питанням, мають власні методичні напрацювання, необхідне інформаційне забезпечення, добре структуровану , деталізовану та сформовану кредитну політику в досягненні стратегічних цілей, яку постійно переглядають і осучаснюють, враховуючи зовнішні та внутрішні чинники. Одним з таких банків є Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк України.

1.2. Суть, цілі та функції кредитної політики в комерційних банках.

Основним моментом організації грошово-кредитних відносин між комерційними банками та їхніми клієнтами є розробка банківськими установами власної кредитної політики, що утворює основу управління процесом надання кредитних послуг усім категоріям позичальників у різних секторах господарства країни. Ефективність організації грошово-кредитного посередництва як базової економічної функції вирішальною мірою залежить від чіткого дотримання встановлених процедур здійснення кредитних операцій, підпорядкованих єдиній стратегії дій на фінансовому ринку, яка у кінцевому підсумку і визначає фактичний склад кредитного портфеля кожного банку.

Визначення методологічних засад формування і реалізації кредитної політики комерційного банку є необхідною умовою функціонування банківських установ як у плані взаємин з кожним окремим позичальником, так і в плані грошово-кредитного посередництва в суспільстві загалом. Йдеться про розуміння кредитної політики як процесу розробки й реалізації системи пріоритетів і цілей кредитної діяльності банку та її регламентування за всіма необхідними параметрами – надання , оформлення позик , а також управління ними.

Зрозуміло, що кожен комерційний банк повинен формувати власну кредитну політику, виходячи із сукупності факторів, що визначаються величиною його капіталу і активів, складом клієнтури, спеціалізацією, місцезнаходженням, наявністю мережі філій, ситуацією на грошовому ринку тощо. На практиці ж, однак, не лише у діяльності банківських установ нашої країни часто-густо відсутнє розуміння необхідності формування кредитної політики на концептуальному рівні, а й в економічній літературі, присвяченій відповідним проблемам (що так чи інакше позначається на системі підготовки банківських кадрів), немає достатнього теоретичного обґрунтування положень, котрі б визначали напрями діяльності комерційних банків з розробки кредитної політики.

За таких обставин кредитна політика частіше ототожнюється із грошово-кредитною політикою центрального банку і визначається як „кредитно-грошова політика” під якою розуміється „діяльність керівних кредитно-грошових установ, спрямована на протидію циклічним тенденціям у функціонуванні банківської системи”[54,с.174]. Навіть при застосуванні самого терміну „кредитна політика” її ціллю визначається регулювання динаміки економічного росту шляхом зміни цінової доступності кредиту. Вочевидь подібні підходи до деякої міри є наслідком надто буквального розуміння терміну „політика”, що по суті автоматично переводить дану сферу банківської діяльності на макроекономічний рівень, а це у масштабах всієї держави належить до компетенції центрального банку. Як наслідок , розгляд „пріоритетів кредитної політики комерційних банків” переводиться здебільшого у макроекономічну площину, що передбачає дослідження структури кредитного портфеля банківської системи України в цілому [39,с.39].

При найбільш загальному підході до цього поняття під кредитною політикою можна розуміти розробку й реалізацію системи заходів з управління кредитним процесом комерційного банку, тобто процесом , що охоплює усі основні етапи організації грошово-кредитних відносин між комерційними банками та їхніми клієнтами від вибору орієнтованих напрямів розміщення кредитних ресурсів (відповідно до чого здійснюється вже прийом і розгляд конкретних заявок на видачу позик) до кінцевого погашення кредиту й нарахованих за ним процентів. Таке широке розуміння кредитної політики, однак навряд чи може бути корисним з точки зору визначення конкретних заходів, що мають здійснюватися банком на початку організації кредитного процесу, більше того, воно призводить до ототожнення цього процесу із власне кредитною політикою, якщо під видами і методами останньої окремими авторами по суті розуміються види кредитів і методи кредитування [83 , с.238].

Причини хибності указаного підходу пов’язані з необхідністю розмежування безпосереднього процесу організації кредитних взаємин із позичальниками та роботи банку щодо планування даного процесу в якості попереднього, вихідного етапу. Відтак більш придатним у цьому відношенні можна вважати вужче трактування кредитної політики – як певну програму дій, котра слугує основою для прийняття відповідних управлінських рішень у сфері кредитування. Кредитну політику у такому аспекті можна було б охарактеризувати як розробку концепції організації грошово-кредитних відносин між комерційним банком та його клієнтами на мікроекономічному рівні шляхом визначення послідовності дій при наданні кредитних послуг. Дана концепція має розкривати зміст усіх процедур кредитування і обов’язки працівників банку, пов’язані з цими процедурами.

Отже, кредитна політика комерційного банку – це стратегія і тактика банку щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі принципів : поверненості, терміновості, диференційованості, забезпеченості і платності.

Кредитну політику необхідно розробляти та діяти згідно з нею насамперед тому, що вона дає змогу планувати, регулювати, контролювати, раціонально організовувати взаємовідносини між банком і його клієнтами щодо зворотного руху грошових коштів

Разом з тим, поняття кредитної політики має бути дещо ширшим за розробку суто інструкції з кредитування, що здійснюється кожним комерційним банком. Якщо інструкція передбачає в основному „тактику” дій банку з надання кредитних послуг – у плані розробки конкретних методів організації позичкових операцій, видів кредитів, правил оформлення кредитних угод та здійснення контролю за їх виконанням, то кредитна політика окрім власне цієї „тактики” включає ще й „стратегію” провадження кредитного процесу – у плані обрання пріоритетів роботи на тих чи інших сегментах ринку та обґрунтування загальних принципів, на яких