учасників митної угоди. З іншого боку, найбільш тісна взаємодія ініціаторів формування Митного союзу – РФ та Білорусії – не забезпечила останній пріоритету в торгівлі з головним партнером, який би дав можливість ліквідувати пасивне сальдо експортно-імпортних операцій з Росією. Внаслідок цього в липні 1997 р. за несплату боргів до Білорусії (як і до України) були на чверть скорочені поставки російського газу. Щоправда, на відміну від ситуації в українсько-російських стосунках, відносно енергоносіїв, проблема була швидко врегульована політичним шляхом – після переговорів у виконкомі союзу Росії та Білорусії. Це підтверджує, що порівняно з іншими інтеграційними угрупованнями світу (ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР тощо) Митний союз у рамках СНД має не стільки економічний, скільки політичний характер.
Невисока ефективність характерна й для головного економічного органу СНД – Міждержавного економічного комітету. На останній покладені такі завдання, як оперативне керівництво створенням зони вільної торгівлі та розвитком торговельно-економічних відносин, формування Митного та Платіжного союзів, удосконалення механізму розвитку виробничої кооперації, створення фінансово-промислових груп та інших транснаціональних структур, розробка узгодженої структурної політики, здійснення інвестицій та спільних проектів, формування єдиного науково-технологічного простору, встановлення узгоджених тарифів на транспортні послуги, на постачання електроенергії, на послуги зв’язку тощо.
На практиці всі ці завдання або не були реалізовані (зокрема, довгий час гальмувалося формування зони вільної торгівлі), або отримали лише часткове втілення (розробка модельних проектів нормативно-правової бази, низка актів про уніфікацію національної статистичної бази, бухобліку і аудиту), або вирішувалися на двосторонній основі (міждержавні угоди про науково-технічне співробітництво, про спільні проекти, про тарифи на транспортні послуги тощо). Загалом у рішеннях головних органів СНД переважають, особливо в останні роки, питання політичного характеру (значна частина цих рішень не була прийнята Україною, а також Туркменістаном, Молдовою, Азербайджаном та ін.). До суто політичних належать, зокрема, рішення про надання військової допомоги керівництву Таджикистану, про формування Колективних миротворчих сил (в основному на базі російського контингенту), Концепція та Декларація про колективну безпеку від 10 лютого 1995 р., рішення про співробітництво військових та прикордонних служб, про створення об’єднаної системи протиповітряної оборони (підписано представниками України із застереженнями) та ін.
Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що в СНД до цього часу не віднайдено ефективної моделі взаємних економічних зв’язків, яка б хоч би в основних рисах відповідала потребам стабілізації та розвитку національних економік, поглиблення співробітництва між суб’єктами господарської діяльності на взаємовигідній основі. Наслідком цього є, з одного боку, зміщення центру ваги діяльності СНД та її органів з економічних на політичні проблеми. З іншого боку, посилюється значення двосторонніх контактів в економічній сфері. І нарешті, в межах СНД створюється “інтеграційне” ядро на чолі з РФ, яке фактично розвалює наявні контури колективного економічного механізму, що може поставити під сумнів саме існування Співдружності у майбутньому.
3. Україна у світових інтеграційних процесах
Згідно з теорією міжнародної економічної інтеграції, успішна реалізація регіональної інтеграційної стратегії можлива за дотримання двох обов’язкових умов: а) близькості рівнів розвитку та інтернаціоналізації економіки країн – партнерів і б) наявності високорозвинутих економічних зв’язків між суб’єктами економічної діяльності країн, що інтегруються, інтенсивність яких усередині регіонального інтеграційного угруповання ще до початку інтеграційного процесу вища за зв’язки з іншими країнами чи групами країн. У цьому аспекті слід зазначити, що в України стосовно її європейського інтеграційного вектора є істотні “проблеми економічної сумісності”.
По-перше, за рівнем ВНП на душу населення – найбільш узагальнюючим показником рівня економічного розвитку – Україна значно поступається не тільки “найбіднішим” з нинішніх членів Євросоюзу, але “найбіднішим” з країн – претендентів “першої хвилі” розширення. На сьогодні відставання України від країн – членів ЄС за рівнем економічного розвитку набагато перевищує ті порогові величини, які є допустимими для учасників інтеграційних об’єднань.
По-друге, для успішного розвитку міжнародного інтеграційного процесу необхідно, щоб цей процес ґрунтувався на високому рівні інтернаціоналізації економічних процесів, з одного боку, та на відповідних процесах пріоритетного розвитку взаємних економічних зв’язків суб’єктів економічної діяльності країн, що інтегруються, - з іншого. Україна за абсолютним рівнем досягнутої інтернаціоналізації своєї економіки надзвичайно відстає від нинішніх членів ЄС і досить істотно – практично від усіх країн – претендентів, за дуже високого відносного рівня відкритості української економіки у сфері торговельних відносин. Поєднання цих двох характеристик робить дуже проблематичним досягнення у близькій перспективі необхідних для інтеграції в ЄС рівнів інтернаціоналізації економіки України.
Стосовно фактора географічного розподілу торговельних потоків слід звернути увагу на те, що за даними Євростату, взаємна торгівля країн – членів ЄС становить 62,8% їх зовнішньої торгівлі, причому в багатьох країнах – членах цей показник є вищим: у Португалії – 79,5%, Бельгії і Люксембурзі – 73,8, Іспанії – 69,4, Австрії – 69,1, Данії і Нідерландах – 68,4%, а мінімальний показник (Велика Британія) дорівнює 55,5%.
З огляду на це надзвичайно важливою є орієнтація експортного потенціалу країни, яка випливає з переважного типу, рівня та профілю міжнародної конкурентоспроможності суб’єктів економічної діяльності. В цьому аспекті слід зазначити, що розвиток експорту України за останні роки однозначно показує його переважну орієнтацію на країни, які не належать ні до СНД, ні до ЄС.
Характерно, що сама постановка нинішніми країнами – претендентами питання про повноправне членство в ЄС мала підґрунтям