На мою думку забезпечення гарантій прав місцевого самоврядування і його належної підтримки з боку держави; розвиток законодавчої бази, вдосконалення нормативного поля має бути головною метою для стабільного розвитку Галицького району .

А. І. Некряч акцентує увагу на дослідженні впливу ряду чинників на ступінь розвитку місцевого самоврядування. Серед них –устрій держави, форми правління, зрілість, розвиненість соціально-економічних відносин, параметри адміністративно-територіальних одиниць, чисельність населення, кількість об’єктів господарювання, загальний рівень політичної активності громадян, наявність професійних управлінських кадрів. При цьому важливою практичною проблемою розбудови місцевого самоврядування вважається напрацювання оптимальних співвідношень самоврядних і громадських засад, участь у цьому політичних партій, громадських об’єднань, формувань, налагодження співпраць, партнерських стосунків у вирішенні питань, пов’язаних з поліпшенням добробуту людей .

В процесі становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні на порядок денний ставиться багато проблем, розв’язання яких значною мірою визначатиме подальший стабільний розвиток не тільки окремих міст і регіонів, а й українського суспільства в цілому. Їх вирішення невіддільне від стратегічної мети – будівництва незалежної демократичної держави з цивілізованою економікою, розвинутою системою соціальних гарантій, пріоритетом для якої є інтереси людини.

Вважаємо, що успіх реформ, які запроваджуються в Україні, швидкість темпів переходу до нової, більш досконалої моделі організації всіх сфер соціально-політичного та соціально-економічного життя в ній значною мірою залежатиме від ефективності взаємодії між законодавчою та виконавчою гілками влади. Домогтися цього досить важко – це добре видно на прикладі столиці, де сконцентровані різноманітні, часто полярні інтереси різних політичних партій та угрупувань, а також економічних регіонів. На обласному, і особливо на районному рівні, досягнути такої взаємодії, на наш погляд, значно легше. І не випадково – чим нижчий рівень протистояння різних політичних сил та відповідних власних амбіцій їх лідерів, тим більше шансів на досягнення узгодженої взаємодії різних гілок влади в реалізації регіональних економічних і соціальних програм, і тим вищою є можливість зміцнення місцевого самоврядування в Україні.

1.2. Формування нормативно-правової бази органів місцевого самоврядування

Нова історія місцевого самоврядування в Україні починається лише після прийняття 7 грудня 1990 року Закону “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування”. Ухвалення Верховною Радою України даного закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час ще входили до єдиної системи органів виконавчої влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування. Цим було закладено новий підхід до встановлення правової, організаційної та матеріально-технічної автономії місцевих рад як органів місцевого самоврядування. Закон визначав місцеве самоврядування як територіальну самоорганізацію громадян, що створюється для самостійного вирішення усіх питань місцевого значення в межах законів України та власної матеріально-фінансової бази. У ньому було непросто поєднати дві не зовсім сумісних речі: поняття “місцеве самоврядування” та віднесення його органів до категорії “державних”. Згідно зі статтею 2 даного закону “система місцевого самоврядування включає: сільські, селищні, міські, районні в містах, обласні Ради народних депутатів та їх органів, які є державними органами місцевого самоврядування. При цьому закон фактично виходив з положень теорії дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статусі місцевих рад – вони мали подвійну природу: як органи місцевого самоврядування і як органи місцевої влади.

Важливе місце в процесі формування місцевих органів публічної влади належить Конституційному договору між Президентом України та Верховною Радою України, підписаному в червні 1995 року. Ним був запроваджений у життя Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. Ці законодавчі акти були розраховані на перехідний, до прийняття нової Конституції .

Сьогодні в Україні спрямування законодавчого процесу стосовно місцевого самоврядування визначається Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., яка встановила загальні демократичні орієнтири, механізми розподілу і взаємодії влади, форми державного управління та устрою, від яких залежить система територіальної організації влади, місцевого самоврядування.

З прийняттям Конституції України місцеве самоврядування отримало конституційний статус, стало однією із засад конституційного ладу нашої держави. Основний Закон нашої країни закріпив нині існуючу організацію місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Так, стаття 140 чітко визначає: “Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради”, що є підставою для організації взаємодії районної, селищних та сільських рад .Не керованості нижчих вищими, а саме взаємодії, бо, як відомо, суть місцевого самоврядування полягає в його правовій самостійності. Місцеве самоврядування в Україні за умов перехідного стану суспільства та економіки трансформується шляхом розробки та впровадження конкретних його механізмів і процедур. Оскільки в Україні на основі , Конституції України та Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” створена змішана самоврядна модель, у межах якої можна визначити і громадівську теорію, і державницьку, то, відповідно, чітко розмежовані повноваження і суб’єкт-об’єктні відносини між її складовими. Разом з тим, ми маємо певну теоретичну і, як наслідок, правову невизначеність щодо шляхів та способів вирішення нагальних проблем життєдіяльності територіальної. Правові прогалини спонукають місцеві ради створювати власні механізми взаємодії елементів системи самоврядування. Місцеве самоврядування зайняло важливе місце в структурі публічної влади