вважають, що оскільки “інфляція витрат” є результатом зростання витрат виробництва і заробітної плати, то необхідно здійснювати “політику доходів”, яка передбачає контроль над цінами та заробітною платою, централізоване та обов`язкове обмеження зростання як доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. За їх рекомендаціями корпорації не повинні підвищувати ціни, а профспілкам слід відмовитися від боротьби зо підвищення заробітної плати.
-= = = = = = = = = = =
Розглядаючи досить скрутне становище, що його спричиняє несумісність між високою зайнятістю і стабільними цінами, ми повинні спочатку проаналізувати можливу політику щодо ринків праці. Це висуває важливе питання: чи є природний рівень безробіття оптимальним? Якщо ні, то що можна зробити, щоб зменшити його до бажаного рівня?
По-перше, ми помічаємо, що термін “природний рівень” вводить в оману. Природний рівень в будь-якому разі не є природним, на нього впливають демографічні зміни, різні потрясіння в економіці, урядова політика на ринку праці, і, можливо, навіть історія самого безробіття. Ряд економістів віддає перевагу більш нейтральним термінам, таким як “інфляційно безпечний рівень безробіття”, або “рівень безробіття, який не прискорює інфляцію”.
До того ж, природний рівень не є обов`язково оптимальним для виробництва. Оптимальний рівень безробіття в економіці буде тоді, коли чистий економічний добробут максимізується. Ті, хто вивчав взаємозв`язок безробіття та економічного добробуту, вважають, що оптимальний рівень безробіття нижчий за природний. Вони відзначають, що існує чимало зовнішніх обставин, зовнішніх впливів на ринку праці. Наприклад, працівники, які тимчасово звільнені зазнають різноманітних соціальних й економічних незгод. Проте роботодавці не оплачують затрат по безробіттю; більшість цих затрат (допомога по безробіттю, витрати на лікування, збільшення доходу сімей тощо) виступають як зовнішні витрати і перекладаються на самих безробітних або на уряд. Тією мірою, якою безробіття несе зовнішні затрати, природний рівень безробіття; напевно, є вищим за оптимальний.
Природний рівень безробіття, ймовірно, вищий за оптимальний, тобто за той рівень безробіття, за якого чистий економічний добробут максимальний.
Якщо природний рівень безробіття є ані природним, ані оптимальним, то чому б не прагнути до нижчого рівня безробіття? Причина в тому, що такий крок призведе до зростаючої і неприйнятної інфляції. Величезний суспільний дивіденд, тобто винагороду, матиме суспільство, яке відкриває, як істотно зменшити природний рівень безробіття.
Які заходи можуть зменшити природний рівень безробіття? Розглянемо деякі з них.
Удосконалення служб ринків праці. Певна частка безробіття існує внаслідок того, що вільні робочі місця невідомі безробітним. Через поліпшення інформації, зокрема, завдяки комп`ютеризованим спискам робочих місць, розмір фрикційного і структурного безробіття можна зменшити.
Підтримка урядових програм перекваліфікації. Дехто вважає, що урядові програми перекваліфікації зможуть допомогти безробітним перекваліфікуватися для кращих робочих місць у сектори економіки, що розвиваються. Якщо такі програми успішні, то забезпечуть подвійну вигоду – дадуть людям змогу вести трудове життя і зменшать тягар урядових трансфертних програм Трансфертні платежі – грошові виплати населенню ([1] С. 83).
Усунення державних перешкод. Захищаючи людей від труднощів безробіття і бідності, уряд водночас вирвав жало безробіття і послабив мотиви пошуків роботи. Ряд економістів закликає реформувати систему страхування по безробіттю, зменшити негативне ставлення до праці, соціальні програми забезпечення і посилити значення постійного місця роботи у досягненні добробуту.
Розглянувши міркування щодо зменшення природного рівня безробіття, необхідно взяти до уваги таке застереження. Три десятиліття наукових досліджень і практики ринку з цієї проблеми зробили наукових аналітиків дуже обережними у їх твердженнях щодо зменшення природного рівня безробіття.
Ліквідація чи адаптація?
Розглядаючи втрати від дезінфляції та труднощі зменшення природного рівня безробіття, люди часто запитують, чи варто усувати інфляцію через спад і високе безробіття? Чи не варто навчитися жити з інфляцією як з меншим злом, як це робиться в багатьох країнах Латинської Америки та в інших місцях?
Один із способів пристосування – “індексування” економіки. Індексування – це механізм, за допомогою якого заробітна плата, ціни і контракти частково чи повністю захищені від змін у загальному рівні цін. Приклад часткової індексації можна знайти у багатьох трудових угодах, які гарантують працівникам поправку на зростання прожиткового мінімуму. Типовий приклад: фірма забезпечить робітникам 2 % зростання заробітної плати у наступному році, якщо не буде інфляції. Проте якщо ціни зростуть на 10 % протягом наступних 12 місяців, то фірма додасть ще 4 % як поправку на зростання прожиткового мінімуму. Інші сфери, що інколи індексуються, – це податкова система, орендна плата і довгострокові угоди.
Чому не можна повністю індексувати економіку? За такої ситуації інфляція не буде ні для кого “реальною”, і може буде, мабуть, ігнорувати її і зосередити увагу на зменшення безробіття. Це виглядає як хороша ідея, але на практиці вона має серйозні вади. Повна індексація неможлива, бо вона гарантує певний рівень реальних доходів, що в такому разі просто не можуть бути отримані. Крім того, чим вища індексація, тим більших інфляційних потрясінь буде зазнавати економіка.
Високий процент індексування діє як великий мультиплікатор – він підсилює зовнішні потрясіння у цінах. Повна індексація – це шлях до галопування інфляції. Адаптація до інфляції, отже, містить парадокс: чим більше суспільство ізолює своїх членів від інфляції, тим нестабільнішою стає інфляція. Країни, що повністю індексували інфляцію (такі, як Бразилія), дійшли до висновку, що практично неможливо викорінити інфляцію навіть через драконівські заходи.
Інфляційна політика, її руйнівні наслідки і шляхи їх подолання
Інфляція темпами до 3-4 % на рік часто використовується як своєрідний каталізатор додаткового стимулювання економічного зростання.