У країнах, що розвиваються, найбільше поширення одержують експортно-виробничі зони [10, с.38]. Це обумовлено тим, що головними функціями, що повинні виконуватися ВЕЗ у цих країнах, є: забезпечення економічного росту країни, досягнення більш високого ступеня індустріалізації її економіки, включення країни до міжнародного поділу праці, світове господарство, міжнародну торгівлю чи зміну її місця в них з урахуванням досягнутої трансформації в окремих її галузях чи в економіці в цілому. На відміну від експортно-виробничих зон у розвитих країнах, що працюють переважно на внутрішній ринок, експортно-виробничі зони в країнах, що розвиваються, завжди орієнтовані на зовнішній ринок, тому що, тільки нарощуючи експорт, вони можуть вирішити задачі, що постають перед ними, а також одержати вільноконвертовану валюту, необхідну їм для ефективного здійснення світогосподарських зв'язків.

Значне поширення одержали вільні зони в країнах Тихоокеанського регіону, що розвиваються, зокрема в Південній Кореї, Тайвані, Сінгапурі, Гонконзі й інших місцях. Серед країн, що розвиваються, найбільше поширення ВЕЗ одержали в Мексиці, Тринідаді, Шрі-Ланці, Гані, Об'єднаних Арабських Еміратах. Ідея створення ВЕЗ одержала повну підтримку в країнах колишнього соціалістичної співдружності: Угорщини, Болгарії, Польщі. Але особливі успіхи в цій справі досягнуті в Китаї. Тепер тут нараховується п'ять великих спеціальних зон, 14 відкритих міст і біля 10 – економічного і науково-технічного розвитку. На кожен гектар зони в період її становлення вкладення досягали 15-17 млн. дол. У Китаї історично склався приморський тип розміщення господарства. Тут ведучу роль в економіці грають портові міста, у яких мешкає 8% населення і виробляється 25% промислової продукції, забезпечується 40% експорту країни [11, c. 105].

Цінність досвіду Китаю полягає в тім, що в процесі реформ тут ставилися і зважувалися задачі, подібні до тих, що постають перед нами сьогодні: створення ринкової економіки, перехід до економічних методів управління, широке використання товарно-грошових відносин, перетворення відносин власності.

Розвиток ВЕЗ практично у всіх країнах світу впливає на загальноекономічні процеси збільшення обсягів виробництва, ріст чисельності зайнятих, підвищення рівня життя населення. Такий узагальнений огляд світового розвитку вільних економічних зон свідчить про етнічні і культурні особливості регіонів, що відбилося у формах лібералізації економіки різних націй. Звідси безперспективність запозичення закордонних моделей "економічного чуда", що не виключає розумного використання світового досвіду у власному просторі [11, c. 107].

2.2 Досвід створення спеціальних економічних зон в Україні

Економіка України знаходиться сьогодні в хибкому стані. Ця ситуація зв'язана з політичними й економічними змінами, з утворенням країни як самостійної, незалежної держави, зміною економічного базису за рахунок зрівняння в правах усіх форм власності, здійсненням надзвичайно складних заходів для реформування структури народного господарства, становленням нових економічних відносин у зв'язку з порушенням традиційного міжреспубліканського обміну, широкомасштабною реалізацією нової регіональної політики. Подолання політичних і, насамперед, економічних труднощів вимагає прийняття особливих, нестандартних рішень, здатних принципово вплинути на політичні й економічні процеси в державі. До числа таких нетрадиційних рішень, що уже найближчим часом можуть дати істотний позитивний ефект, варто віднести створення спеціальних економічних зон [13, c.141].

Але досягнення поставлених цілей шляхом створення і функціонування СЕЗ можливо лише за умови, коли в країні є необхідна законодавча і нормативна база. У жовтні 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про загальні основи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", а Кабінет Міністрів України постановою від 14 березня 1994 р. № 167 схвалив Державну Концепцію створення спеціальних економічних зон. Ці документи визначають процедурні питання формування і діяльності СЕЗ на території України, уточнюють понятійні категорії, принципи, умови, правові особливості створення і функціонування, їхню класифікацію і загальну характеристику. У результаті цього в Кабінет Міністрів, Верховна Рада і Президенту особисто почали надходити заявки і пропозиції по створенню СЕЗ в окремих регіонах України. Їхнім ініціаторами виступили обласні і районні Ради народних депутатів, у тому числі Закарпатської, Одеської, Львівської, Чернівецької, Чернігівської, Донецької, Дніпропетровської, Харківської і Волинської областей, а також Севастополя і Керчі. [5, c.124; 19 с. 14].

Зі згаданих Закону про загальні основи створення зон і Концепції, що стала методологічною основою їхнього формування, випливають вимоги державної економічної політики в цьому питанні. Основні з них полягають у наступному:

Створення СЕЗ – один з елементів внутрішньої і зовнішньої економічної політики, що підкоряється інтересам України і реалізується в сполученні з загальнодержавними програмами структурної перебудови, приватизації, здійснення грошової і кредитно-фінансової реформи;

На території України буде забезпечуватися формування в порядку здійснення експерименту насамперед декількох різнопрофільних зон для обробки механізму їхньої діяльності:

збалансованість інтересів держави, регіону, ініціаторів створення і суб'єктів СЕЗ в Україні;

визначеність розмірів очікуваного економічного, соціального, екологічного ефекту;

визначеність загальних обсягів і джерел фінансування з залученням як бюджетних, так і позабюджетних засобів.

Дослідження сутності зон показує, що формування і функціонування їх зв'язане з особливостями вихідних факторів, що сприяють цьому процесу. Мається на увазі стан розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України, наявність сприятливих природнокліматичних умов, трудових і природних ресурсів, науково-технічного потенціалу [8, c.8].

Принципове значення має і те, що Україна – індустріально розвита держава, забезпечена об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури, розгалуженою системою комунікацій, у тому числі транспортною мережею і засобами зв'язку. Має значення також відсутність твердих екологічних обмежень і заборон щодо створення СЕЗ, обумовлених можливими антропогенними навантаженнями на навколишню природне середовище.