Теоретичні основи й інноваційна практика в Україні та її регіонах.

Основою соціально-економічного і духовного розвитку будь-якої країни, регіону чи навіть окремого підприємства був і залишається, науково-технічний прогрес, тобто еволюційний і поступовий розвиток науки і техніки. Дещо ширше поняття містить у собі „інновація”. В Законі України про інноваційну діяльність” (див. Голос України, 9.08.2002 р.) дається таке його трактування: інновації – новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери. Інноваційна діяльність трактується як: „діяльність, що спрямована на використання і комерціоналізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів і послуг”, а інноваційний продукт, як: „результат науково-дослідної і (або) дослідно-конструкторської розробки...”.

Ще на початку минулого століття інноваційні процеси, зокрема нової техніки і технологій, що впроваджувалася у виробництво, трактувалася, як надбудова , а не окремий фактор виробництва. Як базовий чинник соціально-економічного розвитку.

Нове теоретичне трактування ролі інновацій сформулював фундатор „інноватики” Й. Шумпетер (1883-1950). Він обґрунтував правомірні і донині концептуальні положення про інноваційно-технологічну діяльність, як універсальну функцію будь-якої формації, „фактор творчого руйнування”, „нестабільної стабільності”, головну рушійну силу розвитку економічної системи (1. с. 197). Значний вклад у розвиток інноваційної теорії внесли український дослідник М. Туган-Барановський (в фундаментальній праці „Промислова криза в сучасній Англії, іі причини та вплив на народне життя”). Подальшого розвитку інноваційна теорія набула у працях Ф. Хайка, М. Кондратьєва (теорія довгих хвиль); Вернадського (ноосферна теорія); Т. Веблена („соціотехнічна революція”); Дж. Голберта, Д. Белла та інших (теорія „технологічного детермінізму-конвергенізацій”).

Сучасні наукові дослідження та інтерпретації інноваційних теорій викладено в працях Р. Слой, Г. Менша, Дж. Досі, Г. Роседжера, С. Фрімана. В своїх теоретичних дослідженнях вони доказали необхідність поступового переходу від технічної до техноекономічної, а нині до соціотехноекономічної парадигми. Вона базується на уявленні про господарський розвиток, як про нерівномірний хвилеподібний процес, основу якого становлять інноваційно-технологічні та соціально-інституційне середовище. Цю парадигму характеризує діалектичний характер. Вона відкриває можливість вірогідного моделювання глобального цивілізованого розвитку (1. с. 198).Обов’язковою основою і базою розвитку інновацій є науково-технічний матеріал, тобто сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності, її ресурсів і в першу чергу накопичений інтелектуальний капітал.

Нажаль в Україна за останнє десятиріччя суттєво зруйновано як науково-технічний, так і інтелектуальний потенціал. Його руйнування відбулося двома шляхами: різким зниженням інвестицій (темпи спаду інвестицій в основний капітал майже у два рази перевищували темпи спаду валового суспільного продукту і не дивлячись на незначний їх ріст з 1998 року вони склали у 2001 р. 30 % від рівня 1990 р.) та значним скороченням мережі проектних та науково-дослідних організацій та чисельності науковців. (Тільки за 1991-1993 роки мережа проектних та науково-дослідних організацій скоротилась вдвічі, а чисельність науковців на третину). Президент України Л. Кучма так оцінив цю ситуацію в 1994 році: „В країні відбувається активна деінструалізація, розпочався фізичний розпад продуктивних сил з випереджаючим руйнуванням науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства, і з повним зниженням інноваційних стимулів до продуктивної праці, масовою декваліфікацією кадрів, відтоком енергійної молоді із галузей науки та техніки, освіти та культури (2. с. 32).

Новий курс виголошений президентом України в 1994 році вимагав негайного подолання катастрофічної руйнації науково-дослідних і конструкторсько-технологічних структур, нарощування капітальних вкладень та розпочати технологічне перерозроблення народного господарства (2. с. 75). Але практика засвідчила, що і це надзвичайно важливе завдання залишилось невиконаним. Як зазначив Л. Кучма в послання Президента України до Верховної Ради України „Європейський вибір”, Концептуальні засоби стратегії економічного та соціального розвитку України 2002-2011 року „помилковість прийнятого на ??? реформ моделі ринкової трансформації полягає (як це нині стає очевидним) в оцінці України як держави, нерозвиненої не лише з економічної, а й з науково-технічної і технологічної точок зору, з усіма наслідками, що з цього випливали. Ця хибна позиція дозволила створити необхідні умови для примноження та зміцнення інтелектуального потенціалу суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій” (3. с. 33).

Основою інноваційного розвитку будь-якої країни є національний науково-технічний потенціал. Він являє собою сукупність засобів науково-дослідницької праці (науково-дослідні організації, конструкторські, проектно-вишукувальні організації, науково-дослідні та конструкторські підрозділи на промислових підприємствах, наукове устаткування, пристрої, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальні бази інформаційного забезпечення і т. п.), науковий потенціал (вчені, дослідники, конструктори, винахідники, експериментатори, тобто науково-технічний інтелект), інформаційну і управлінську системи та правове поле.

Стосовно загальної кількості організацій (підприємств), що виконували наукові та науково-технічні роботи за роки незалежності України збереглись і навіть збільшились з 1400 в 1990 році до 1479 в 2001 р., але кількість самостійних конструкторських організацій зменшилась з 358 до 198, проектних та проектно-вишукувальних організацій відповідно з 117 до 50, дослідних заводів – з 24 до 17, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах з 138 до 80. Різко зменшилися обсяги науково-технічних робіт.

Якщо обсяг науково-дослідних робіт (у фактичних цінах) в 1990 році складав 5064,5 млн. крб., або 3,0 % ВВП, то в 1995 р. – 635,6 млн. грн., а в 2001-2002 роках відповідно 2275 та 2496,7 млн. грн., або 1,1 ВВП, що майже у 3 рази менше, порівняно з 1990 р. А якщо врахувати зміну цін, то обсяги науково-технічних робіт за 12-ть років незалежності України зменшились більше ніж у 10