Швидке закінчення війни та поразка центральних держав поставили Тимчасовий уряд в Парижі та Національний комітет у Празі перед необхідністю координації дій. Австрійський уряд був уже не в змозі перешкодити від’їзду до Женеви представників Національного комітету та Чеського депутатського союзу на чолі з К.Крамаржем для переговорів з міністром закордонних справ Тимчасового уряду про розрив відносин з Віднем та Будапештом, з династією Габсбургів узагалі. Обговорювались економічні, фінансові та юридичні питання, пов’язані з виходом із загальноавстрійської господарсько-економічної системи та створенням власної.

28 жовтня Празький Національний комітет проголосив утворення Чехословацької держави. Він заявив, що виконуватиме тимчасово функції вищого органу влади [41, с. 103].

Національний комітет був розширений і перетворений у Тимчасові національні збори Чехословаччини. Її першим президентом був обраний Т.Масарик, головою уряду став К.Крамарж, а міністром закордонних справ – Е.Бенеш [18, с.76].

Чеським політикам на Паризькій мирній конференції вдалось задовольнити більшість своїх територіальних домагань. Кордони республіки визначили Версальський (28 червня 1919 року), Сен-Жерменський (10 вересня 1919 року) та Тріанонський (4 червня 1920 року) договори. За Версальським договором встановлювавсь чехословацько-німецький кордон по тій лінії, по якій до 1914 р. проходив кордон між Німеччиною і Австро-Угорщиною з незначними виправленнями на користь Чехословаччини. У зв’язку з відсутністю у Чехословаччини виходу до моря Німеччина зобов’язувалася надати їй вільні зони в Гамбурзькому і Щецинському портах строком на 9 років [41, с. 100].

Відповідно до Сен-Жерменського і Тріанонського договорів Австрія та Угорщина визначили незалежність Чехословаччини і приєднання до її територій районів з німецьким населенням, Словаччини й Закарпатської України. [22, с. 59].

Остаточно визначивсь кордон між державами, які утворились з володінь колишньої Австро-Угорщини, у серпні 1920р. в Севрі було укладено договір між великими державами та Польщею, Румунією, Чехословаччиною, Югославією. В результаті всієї цієї системи договорів у Чехословацьку Республіку було включено Чехію, Моравію, частину Сілезії, Словаччину та Підкарпатську Русь. До неї ж відійшли від Австрії Виторазький і Вальчицький райони, від Німеччини – Глучинський.

В.І.Яровий у книзі “Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст.” відзначає, що “...після підписання мирних договорів на території Чехословацької Республіки проживали 6.8 млн. чехів, 2 млн. словаків, 3.1 млн. німців, 745 тис. угорців, 461 тис. українців та 28.2 тис. представників інших національностей [41, с.101].

До Чехословаччини перейшло до ѕ всієї промисловості колишньої Габсбурзької монархії, більше 80 % енергетичних потужностей Австро-Угорщини, понад 85% видобутку кам’яного і бурого вугілля, 75% виробництва чугуну і сталі, 80% машинобудування, біля 80% текстильної, 75% паперової, 92% скляної, 92% цукроварної промисловості [9, с.51].

В перші післявоєнні роки по виробництву важливих видів промислової продукції на душу населення Чехословаччина відставала від США, Англії, Німеччини, Франції, Бельгії. Але окремі райони країни за рівнем економічного розвитку різко відрізнялись один від одного. Основна частина промислових підприємств була розміщена в чеських землях. У Словаччині, економіка якої носила переважно аграрний характер, кількість населення, зайнятого в промисловості і ремеслах, була більш ніж в 2 рази менша, ніж в чеських землях, а в Закарпатській Україні – в 4 рази [41, с.103].

На металургійних, металообробних, машинобудівних підприємствах було зайнято 20% працюючих в промисловості. Важливими центрами машинобудівної промисловості були Пльзень (заводи Шкода – 35 тис. робітників), Прага, Брно, Млада Болеслав. Досить розвиненою була текстильна промисловість, але не було виробництва текстильних машин.

Найбільшими галузями промислового виробництва за кількістю робітників було текстильне і швейне виробництво. В них було зайнято біля ј всіх робітників. Текстильна промисловість працювала в основному на імпортній сировині. Чехословаччина була одним з найбільших в світі експортерів виробів керамічної і особливо скляної промисловості. Найрозвинутішими галузями харчової промисловості Чехословаччини було виробництво цукру і пива.

В Чехословаччині були сприятливі природні умови для розвитку сільського господарства. При нормальних урожаях збори овочів і зернових культур, за винятком пшениці, в основному покривали внутрішні потреби областей, що входили до складу Чехословаччини.

Зовнішня торгівля відігравала величезну роль в економічному житті Чехословаччини. В імпорті Чехословаччина виступала переважно як споживач сировини і напівфабрикатів, в експорті – як постачальник промислових товарів [21, с. 58].

Відносно високий рівень розвитку промисловості країни вплинув і на соціальний склад її населення. Група населення, зайнята в промисловості і транспорті складала 38.7% всього населення країни. В сільському господарстві, лісовій промисловості і рибальстві було зайнято 5.4 млн. чоловік або 39.6% всього населення.

Серед селянських господарств найбільш багаточисленними були дрібні господарства. Значно меншим було число середніх господарств. До них відносились біля 25% всіх господарств. Характерною рисою сільського господарства Чехословаччини була наявність значного поміщицького землеволодіння. До створення ЧСР в руках церкви і поміщиків було зосереджено до 30% всієї оброблюваної землі і лісів [39, с. 47].

В перші післявоєнні роки Чехословаччина переживала великі економічні труднощі, які були викликані згортанням військового виробництва, розрухою та розривом старих економічних зв’язків.

Після війни різко скоротилось промислове виробництво пов’язане з військовими поставками. Перед 1919 роком в порівнянні з 1913 роком виплавка сталі зменшилась з 1229 тис. т до 786 тис. т, видобуток кам’яного вугілля (в Чехії, Моравії, Сілезії) з 14 до 10.3 млн. т а бурого вугілля (по всій країні) – з 23.1 до 17.3 млн. т [17, с. 153-156].

За роки війни сильно потерпіло сільське господарство. Валовий збір зернових культур