У останні два-три роки спостерігаються суттєві зміни в діяльності Держіннофонда України. Якщо в період 1992-1996 років Держіннофонд переважно орієнтувався на підтримку малих і середних проектів, а схема обертання ресурсів фонду була простою і недорогою, то починаючи з 1997 року акценти рішуче зрушились на користь здорових інноваційних проектів у рамках державних пріоритетів. Процедури оформлення і розгляди заявок значно ускладнилися, а обов'язкова умова застави майна остаточно відітнуло від конкурсів невеликі науково-технічні фірми. Іншими словами, на «ігровому інноваційному полі» сьогодні залишаються добре знайомі у минулому учасники: держава в особі Держіннофонда (раніше – галузеві фонди нової техніки) і значні підприємства й організації, переважно державні (або породжені і контрольовані ними). Очевидно, що масовій «інноваційній творчості» місця в подібній системі не залишається.

Наявна і формована в регіонах інфраструктура науково-технічної й інноваційної діяльності дуже неефективна саме в частині впливу на регіональну інноваційну політику. Представництва центральних органів управління (обласні відділення Держіннофонда, регіональні наукові центри НАНУ і Міннауки, регіональні центри науково-технічної інформації), займаючись виконанням функцій, що відповідають їхньому профілю, практично не координують свою діяльність один з одним і лише епізодично взаємодіють із місцевою владою Нарешті, стало остаточно зрозуміло, що надії на суттєву зарубіжну підтримку в становленні як малого, так і середнього інноваційного бізнесу в країні поки цілком не виправдалися. Грантів, що виділяються на основні кошти у кожному окремому випадку ледь вистачає на устаткування чергового офіса, зарплатню персоналу центру й оплату консультантів, значну частину яких складають високооплачувані зарубіжні фахівці, часто лише поверхово знайомі із специфікою нашої ситуації. На жаль, дійсно значимої підтримки реальних інноваційних проектів програми подібних центрів не передбачають, стандартний набір їхніх послуг для малого бізнесу не має широкого попиту, оскільки не передбачає головного – саме «інкубації» конкретних проектів, їх початкової фінансової і ресурсной підтримки і фахового управлінського супроводу, орієнтованого саме на вітчизняну специфіку бізнесу. Навіть може бути, що створення таких «стерильних» демонстраційних інноваційних центрів може перетворитися в дійсний тягар для організацій, що виграли подібні гранти, оскільки це зобов'язує їх витрачати виділені кошти за явно неефективними, але суворо контрольованими напрямками.

Контроль за процесами формування і виконання державних наукових і науково-технічних програм і наукових частин інших програм не ведеться. У 1999 році було біля 130 програм, причому профінансовано приблизно 5% усього обсягу. Багато із запропонованих на поточний рік програм спрямовані на вирішення локальних проблем, що не потребують першочергового вирішення з погляду державних інтересів. Оскільки головним і часто єдиним джерелом фінансування програмних робіт є держбюджет, тобто кошти виділяються на основі не повернення, виконавець просто «закриває очі» на той факт, що грошей явно не вистачить на виконання заявленого ним обсягу робіт. Він хоче одержати хоч якісь кошти.

Виконання Національної програми України «Критичні технології» теж припинено, як і Програми міжнародного співробітництва в сфері критичних технологій, Національної програми досліджень і використання ресурсів Азово-Черноморського басейну, інші райони Світового океану тощо. Тільки через те, що міністерство спізнилося подати необхідні документи.

У результаті загальний обсяг фінансування Міністерства освіти і науки відповідно до коду бюджетної класифікації 040202 «Державні наукові і науково-технічні програми і наукові частини інших програм» у 2001 році в порівнянні з 2000 роком скоротився на 27,5 млн. грн.

Усе сказане обгрунтовує актуальність серйозного аналізу реальних можливостей активізації масових інноваційних процесів у регіонах, відповідно й в області малого бізнесу.

Необхідними умовами становлення і розвитку нових форм діяльності в загальному випадку є: наявність активних суб'єктів діяльності, точна проблематизація вихідної ситуації і реалістичність цілей, що формулюються, адекватна ситуації технологія програмування діяльності.

Ефективна політика базується на об'єктивному аналізі господарської ситуації, тверезій оцінці наявних ресурсів і можливостей, орієнтується на досяжні, а не фантастичні цілі, вільні від ідеології і міфів. З огляду на економічну ситуацію в країні взагалі й у науково-виробничому секторі зокрема. Необхідно чітко визначити першочергові цілі регіону в інноваційній сфері, відповідні до наявних можливостей.

На жаль, доводиться констатувати, що ні регіональна влада, ні великий бізнес – потенційні суб'єкти здорової інноваційної політики – зіграти свої ролі локомотивів інноваційної сфери на даний час об'єктивно не можуть. Перші – з причин реального перевантаження від постійного латання дір у соціальній і комунальній сферах регіонів і відсутності вільних ресурсів, другі – через природну орієнтацію на інші види діяльності, економічно більш привабливі сьогодні, ніж інвестиції в технологічні проекти і наукомістке виробництво. Очевидно, що інтереси і можливості активно впливати на інноваційні процеси в названих регіональних суб'єктів можуть виникнути не раніше, ніж почнуться реальні процеси стабілізації і росту у виробничих секторах господарства.

Іншими словами, об'єктивних умов для повнокровного розгортання інноваційних процесів у сфері малого інноваційного бізнесу сьогодні ще немає. І тому єдиним реальним рухом у регіональній інноваційній сфері можуть бути лише локальні кроки, здійснювані в межах наявних можливостей окремими суб'єктами інноваційного підприємництва, тими ж бізнесами-центрами, малими фірмами, науковими організаціями або навчальними інститутами, що усвідомлюють необхідність створення інтелектуальної бази й організаційних основ для майбутнього оформлення повноцінної регіональної інноваційної політики. З огляду