КУРСОВА РОБОТА

Завершення маржинальної революції і формування неокласичної теорії

Предмет: історія економічних вчень

План

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАВЕРШЕННЯ МАРЖИНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

1.1Розвиток маржинальної теорії Менгером

1.2 Теорія витрат виробництва Візера

1.3. Об’єктивна і суб’єктивна корисність Бем-Баверка

РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ НЕОКЛАСИЧНОЇ ТЕОРІЇ

2.1. Становлення неокласичної традиції. Кембрідзька школа

2.2. Подальший розвиток кембріджської школи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Явна нездатність нової історичної школи вульгарної політекономії з її крайнім емпіризмом і націоналістичною орієнтацією протиставити марксизму загальну теоретичну систему привела до появи і поширення в 70-90-х роках 19 ст. іншого великого напрямку вульгарної політекономії – маржиналізму. Його родоначальники – К.Менгер в Австрії, У.С.Джевонс у Великобританії, Л.Вальрас у Швейцарії і Франції – бачили свою першочергову задачу в створенні концепції, у корені відмінної від трудової теорії вартості, сподіваючись тим самим вибити ґрунт з-під марксистської політекономії й одночасно закласти фундамент власної доктрини. Трудовій теорії була протипоставлена теорія корисності, відповідно до якої величина мінової вартості виводиться з інтенсивності потреби. Не нова сама по собі (у її джерел стояли мислителі 18 ст., такі як Е.Кондільяк і Ф.Галіані) теорія корисності була удосконалена за допомогою граничного аналізу (marginal analysis) , що і дав назву новому напрямку політекономії.

Граничний аналіз згодом застосовувався при побудові інших ключових маржиналистских теорій – витрат виробництва розподілу, загальної рівноваги і т.д. Однак було б невірно думати , що використання граничних величин складає суть маржиналізму. Граничний аналіз усього лише інструмент дослідження, що використовувався багатьма економістами до і після 70-х років 19 ст. і , отже , нічого не говорить про його сутність.

Однієї з найбільш характерних рис методології маржиналізма є теза про ідеологічну нейтральність аналізу. З погляду його прихильників, розвиток політекономії класичного періоду гальмувалося недоліком професіоналізму. Економічною теорією займалися державні діячі, журналісти, філософи, що вносили в неї елементи політики, публіцистики і моралізування. Вона знаходилася в полону ідеологічних доктрин і була призначена рішенню дрібних питань.

Чиста теорія політекономії призначена для виведення універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу; її відмітна риса, за словами Вальраса, складається також у « байдужності до висновків…які вона робить у пошуках істини».

Щоб підкреслити «не зацікавленість» своїх досліджень, маржиналісти відмовилися навіть від самого терміна «політична економія» на користь більш нейтрального «економікс» (economics). Першим це зробив У. Джевонс, а потім незалежно від нього А. Маршалл, якого підтримали більшість теоретиків Великобританії і США.

Предметом політекономії була проголошена позаісторична проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів. У. С. Джевонс так сформулював своє розуміння мети дослідження: «Дано: визначене число людей з різними потребами і виробничими можливостями, що володіють землею й іншими джерелами сировини; потрібно визначити: спосіб використання їхньої праці, що максимізує корисність продукту».

Маржиналістське трактування предмета дослідження дозволило політекономії знайти, нарешті, чіткі границі і власний зміст. Але оголосивши раціональний розподіл ресурсів предметом політекономії, маржиналісти звели аналіз до зовнішніх форм прояву буржуазних відносин, що означало остаточне і відверте відмовлення від узятого класичною школою курсу на вивчення внутрішньої структури капіталістичного виробництва.

Через це неокласична школа, зумівши об’єднати дві, до того антагоністичні, теорії: трудової вартості і граничної корисності, завоювала з того часу значну популярність і є базою сучасних економічних теорій.

Тому вивчення особливостей розвитку маржиналізму і неокласичної теорії не втрачає свою актуальність і сьогодні, так як дозволяє краще зрозуміти суть економічних процесів, оцінити різні, часто протилежні погляди тих чи інших вчених.

Розвиток маржинальної теорії Менгером

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від рідкості предметів споживання [1]. За вихідний пункт дослідження він брав людські по-треби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, які впливають на порушення своєрідної фізіологічної рівноваги. На його думку, при існуючій обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди ви-никає проблема, як найкраще розподілити свої кошти для задоволення по-треб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спаду потреб людини у різних предметах залежно від їх зна-чення для добробуту особистості від необхідної до найменш корисної. Отже, він був першим серед представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадаючої корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) одного блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця запасу.

Менгер абстрагувався від того факту, що суб'єктивна оцінка одного і того ж товару різними людьми різна. Цінність, на його думку, це розсуд господарю-ючих суб'єктів про значення для них тих благ, які е у їх розпорядженні, і тому поза їх свідомістю не існує. Він підкреслював, що людина знаходиться у за-лежності від товару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет, здатний задовольнити навіть мінімальну потребу, набуває вартості. Цей пред-мет необхідний для задоволення цієї потреби і ніякої іншої. Ця вартість, будучи суб'єктивною, не залежить від сукупної корисності, а залежить від граничної корисності або «маржинальної корисності», яка вища або нижча фактичної ко-рисності, що має людина від предмета [6].

Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його винятковості, Менгер робить висновок, що вона визначається розмірами пропозиції. Із збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ. Він стверджував, що цінність однакових благ визначається вартістю найменш важливої одиниці або останньої у запасі. В цьому, власне, і полягає суть принципу граничної корисності. Вартість това-ру визначає не найбільша, найменша чи середня корисність, а його гранична корисність за даних обставин.

Згідно класичної