5. Подальший розвиток кембріджської школи

Артур Пігу (1877—1959) — представник кембріджської еконо-мічної школи, один з послідовників та учнів А. Маршалла. А. Пі-гу — автор концепції економіки добробуту. Його концепція розгля-дає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут, що трак-тується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошово-му еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу стверджував, що «еко-номічні» причини діють на економічний добробут будь-якої країни не прямо, а через створення й використання об'єктивного додатко-вого економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом. Національний дохід, так само як економічний добробут, є частиною загального добробуту, що прямо чи опосеред-ковано зв'язується з грошовим вираженням, є тією частиною об'єк-тивного доходу, що вимірюється грошима.

У книжці «Економічна теорія добробуту» (1924) Пігу розвинув принцип «найбільшого блага для найбільшої кількості людей». Найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним роз-поділом доходів, хоча це може негативно вплинути на нагрома-дження капіталу й виробничу енергію.

Виходячи з принципу спадної корисності (який поширюється й на динаміку доходу), що за ним сума задоволення потреб бідних верств населення зростає швидше, ніж зменшується сума задово-лення багатих, Пігу запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову політику держави. Він обгрунтував необ-хідність прогресивної системи податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно зростанню доходу, а також за-провадження значного податку на спадщину. Він проаналізував форми державного втручання в економіку: пряму та опосередкова-ну. Перша передбачає державний контроль над цінами та обсягами випуску продукції, друга — використання податків і субсидій як ін-струментів регулювання економіки. Пігу вважав, що за умов вільної конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням по-зицій монополій в економічному житті виникає необхідність прямо-го втручання держави [5].

Значну увагу він приділяв проблемі зайнятості населення, яку зв'язував з рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю. Якщо номінальна зарплата скорочується повільніше, ніж падають ціни, то зростає реальна зарплата, що веде до збільшення сукупного попиту й випуску продукції. Унаслідок цього зростає зайнятість або, як визначає Пігу, національний дохід — загальний обсяг товарів та послуг, що виготовляються в суспільстві протягом року, тобто та частка матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена в грошах, — товари та послуги для кінцевого споживання.

Ральф Джорж Хоутрі (1879—1975), англійський економіст, представник кембріджської школи, теоретичні розробки якого діс-тали не тільки схвалення науковців, а й практичне застосування. Коло досліджуваних ним проблем досить широке — це міжнародна торгівля і трудові відносини; тарифи та оподаткування; гроші та економічна влада. Найбільш відомі його праці «Добра й погана тор-гівля» (1913), «Капітал і зайнятість» (1937). Хоутрі розглядав еко-номічну діяльність у тісному взаємозв'язку з політикою та етикою, владою держави, психологією. Його заслугою було твердження, що багатство й доходи розподіляються між людьми нерівномірно, а це є наслідком індивідуалістичного принципу ведення економіки. Тому Хоутрі вважав, що ідеальною є така економічна система, яка вико-ристовує здатність людини до колективної діяльності [1].

Економічна діяльність, говорив він, є свідомою діяльністю, і суб'єкт виходить на ринок з конкретною метою — заробити гроші. Прагнення збільшити власний капітал є визначальним фактором економічної поведінки людини, а відтак в центрі дослідження ма-ють бути гроші. Засадним для аналізу багатства Хоутрі вважає по-няття корисності. Він поділяє споживчі блага на два класи: захисні, призначення яких полягає у компенсації психологічних і творчих втрат, зв'язаних із будь-яким видом праці, і ті, які просто дають за-доволення. Для людей з високими доходами характерним є підви-щений інтерес до благ другого класу, що відбиває важливий аспект існування цивілізованої людини.

Основне поняття в системі Хоутрі — це прагнення прибутку. Прибуток є наслідком торговельних здібностей, тобто здібностей реалізувати товари. Збільшення маси прибутку досягається збіль-шенням обороту. Це породжує потребу в оборотному капіталі, який стає важливою умовою ринкових операцій, а звідси виникає необ-хідність і в ринку капіталів. Оскільки найголовніша функція капіта-лу полягає у вирівнюванні функцій попиту і пропозиції придатних для інвестування фондів, гроші опиняються в самому центрі еконо-мічної діяльності.

Хоутрі чітко розмежовує фактори виробництва та отримані на них доходи. Дохід на капітал, за його твердженням, включає премію за ризик. Процент — це винагорода за користування капіталом.

Усю систему понять у Хоутрі пронизано ідеєю кредитно-грошової політики. Наприклад, розглядаючи проблему заробітної плати, він доводить, що грошова політика і ставлення суспільства до прагнення отримувати прибуток є основними факторами, котрі визначають як зайнятість, так і ціни. Грошово-кредитна політика має бути гнучкою; ні надто експансіоністською, ні обмежувальною; політика високої заробітної плати має забезпечувати пропорційно більший приплив грошей і пропорційно вищі прибутки й ціни. По-літику у сфері заробітної плати і кредитно-грошову політику треба тісно зв'язувати між собою, бо тільки так можна забезпечити гро-шову рівновагу, стабільність заробітної плати й ціни [6].

Хоутрі належить пріоритет у створенні теорії, яка зв'язує спо-живчі доходи й витрати з економічним циклом. Кредитна система є важливою складовою його моделі, тому що саме приплив грошей з банків для задоволення потреб торговців веде до підвищення дохо-дів. А звідси випливають доходи й витрати споживачів, включаючи чисті інвестиції. Але основного фактора, який стимулює кругообо-рот доходу, потрібно шукати у зростанні споживчих витрат. Це ку-мулятивний процес, що відбивається у зростанні рівня цін.

Хоутрі спромігся ефективно поєднати свою кількісну теорію з рухом рівня цін.

Стосовно негрошових факторів він розглядає їх настільки, на-скільки вони можуть спричинитися до змін