Соціально-економічний лад та право України у ХІХ столітті

ПЛАН

Вступ

Соціально-економічний розвиток України у першій половині XIX ст. відбувався за загальними закономірностями, характерними для Російської імперії. Визначальною у цей період була криза феодально-кріпосницького ладу і формування елементів нового, капіталістичного ладу.

Факторами, що найбільше сприяли розвиткові економіки України, став технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. О. Субтельний. Історія України. С. 184. Кріпосництво об'єктивно гальмувало формування соціально-економічного устрою.

Населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів і селянство.

Перші два стани звільнялися від сплати податків. Міщани і селяни відносилися до податкових станів.

У першій половині XIX ст. політика царизму щодо дворянства України спрямовувалася на подальше зрівняння його у правах з дворянством Росії. За національним складом російське дворянство було неоднорідним. Основну частину дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина, яка XVII—XVIII ст. оформилася у клас феодалів. На Правобережжі дворянством вважалася українська і польська шляхта. У степових губерніях України, що освоювалися внаслідок роздавання земельних масивів, переважали російські поміщики.

Кількість російських дворян у всій Україні постійно збільшувалася. Загальною політикою царського самодержавства щодо дворянського стану була політика підтвердження і зміцнення прав цього стану. У 1801 р. підтверджена Жалувана грамота дворянству 1785 р. Закон 1827 р. закріпив за дворянами право створення ремісничого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеженої кількості робітників. З метою збереження економічної основи дворянства 1845 р. виданий закон про майорати, що зупинив роздроблення поміщицької земельної власності. Закон встановив порядок спадкування нерухомого майна (найчастіше землі), за яким воно передавалося старшому в родині, сім'ї.

Водночас царське самодержавство надавало чимало переваг російському дворянству — поміщикам і чиновникам, зокрема у губерніях Правобережної України. Так, за указом 1810 р., особи, котрі отримали орендні маєтки V губерніях Правобережжя як нагороду за «відмінну і старанну» службу, звільнялися від податків. У 1841 р. російським орендаторам продовжено термін оренди на пільгових умовах. У 1832 р. за чиновниками російського походження, призначеними на службу в Подільську і Волинську губернії, збережені понад платню пенсії за попередню військову чи цивільну службу. В.С. Кульчицький. Історія держави і права України. С. 112.

Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне (чернече) і біле (приходське). Воно звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань. У першій половині XIX ст. було дозволено вступати до лав духовенства представникам інших станів.

Дозволявся також вихід з духовного сану, причому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.

Колонізація степової частини України, розвиток промисловості й торгівлі зумовили процес утворення нових міст, зростання старих. Міста поділялися на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центрами) та містечка. Все міське населення поділялося на купців, міщан, цехових і так званих робочих людей.

У 1832 р. верхівка купецтва отримала деякі переваги, зокрема почесне громадянство. Категорія почесних громадян, названа у царському указі станом, була створена, щоб запобігти проникненню до дворянського стану інородних елементів. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності, тілесних покарань і мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади.

Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, а з 1816 р. платили податки на будівництво шляхів сполучення, виконували рекрутську та інші повинності.

Однак 1832 р. вони отримали право на придбання у місті земельних ділянок для торговельної та промислової діяльності.

Велику частину населення України становило селянство. Царськими указами 1800, 1804, 1808 і 1828 рр. завершено окріпачення всього селянства України. Правове становище державних селян (велика станова група селян, котрі користувалися державною (казенною) землею і були феодальне залежними від держави) визначалось тим, що вони були зобов'язані сплатити державні податки і феодальні повинності. Податки селяни сплачували як піддані держави, повинності — як феодальне залежні від неї. За характером державні повинності були грошовими і натуральними.

У першій половині XIX ст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушення виступів. Одночасно уряд сподівався зменшити витрати на утримання армії, але збільшити її чисельність. В Україні військові поселення почали створювати 1817 р. на території Слобідсько-Української (пізніше Харківської) губернії. Селяни, перетворені на військових поселенців, ставали довічними солдатами, їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів, а з 18 років — у військові частини, де вони перебували до 45 років, потім переходили на нестройову військову службу. В. С. Кульчицький. Історія держави і права України. С. 113.

Військові поселенці були одночасно селянами і солдатами. Для них встановлювався суворий режим, що регламентував усе їхнє життя. У «розпис» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на казну і три дні на себе; насправді ж вони працювали на казну весь тиждень, бо «уроки» були такі великі, що «урок на день» треба було відробляти два-три дні.

В умовах зростання селянського руху (повстання бузьких козаків 1817 р.. Чугуївське повстання на Харківщині 1819 р., Шобелинське повстання також на Харківщині 1829 р. тощо) під час глибокої кризи феодально-кріпосницької системи 50-х років царський уряд змушений був

1857 р. ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.

Величезну кількість (за переписом