обмінювали їх, регламентували сімейний побут. О. Субтельний. Історія України. С. 222.

Кріпосний селянин перебував у цілковитій залежності від поміщика. Тільки на Правобережжі під впливом селянського руху, очолюваного Устимом Кармалюком.

Царський уряд почав 1847—1848 р.р. інвентарну реформу, суть якої полягала в тому. що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків затверджувалися в інвентаріях для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847 р. Однак вона тільки закріпила існуюче положення і аж ніяк не обмежила свавілля поміщиків. Підтвердженням цього є царський указ 3 березня 1848 р. про надання селянам права набувати у власність землі, будинки, крамниці та нерухоме майно тільки з дозволу своїх поміщиків.

Селянські повстання поглиблювали кризу феодально-кріпосницького ладу. В березні 1821 р. було створено Південне товариство декабристів в Україні (м. Тульчин Вінницької обл.) і згодом — Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибірського генерал-губернатора полковником П. Пестелем, було за програмою радикальнішим, ніж Північне товариство, очолене А.І. Муравйовим-Апостолом (його мати — дочка українського гетьмана Д. Апостола). В.С. Кульчицький. Державно-правові погляди декабристів. С. 51.

«Руська правда» Пестеля передбачала ліквідацію кріпосництва, встановлення республіканського ладу, безплатне наділення селян землею за рахунок державного фонду.

«Руська правда» проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віросповідання, передбачала ліквідацію військових поселень, скорочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу — Державна дума, нагляд за виконанням законів — Верховний собор.

Конституція Муравйова передбачала створення конституційної монархії. Росія повинна була перетворитися на федерацію 15 держав з власними парламентами.

Зокрема. передбачалося створення «Чорноморської держави» з центром у Києві та «Української держави» з центром у Харкові. Верховна влада у федерації належала двопалатному Народному віче, яке складалося з Верховної думи (у складі 42 членів) і Палати народних представників (депутат від 50 тис. жителів чоловічої статі). Для виборів встановлювався високий майновий ценз.

Менш демократично розв'язувалося земельне питання. Селяни повинні були отримати тільки по 2 десятини, тобто трохи більше ніж 2 га орної землі на двір. Основний масив землі залишався у руках поміщиків.

У Новоград-Волинському (тепер Житомирської обл.) 1823 р. виникло ще Товариство об'єднаних слов'ян (засновники — брати Борисови), яке висунуло ідею добровільного об'єднання слов'янських народів у формі федеративної республіки.

Декабристський рух, що мав відгуки і на західноукраїнських землях, закінчився невдалим повстанням 14 грудня 1825 р. у Петербурзі і повстанням Чернігівського полку на Київщині 29 грудня 1825 р., яке також було придушене.

З метою збереження кріпосницьких порядків самодержавство проводило політику зміцнення централізованої поліцейсько-бюрократичної монархії, намагаючись різними реакційними заходами перешкодити еволюції, що відбувалася у феодальній Росії.

Соціально-економічна та національна політика самодержавства визначила систему державного управління і зміни, що проходили у першій половині XIX ст. Тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної самодержавної системи зумовила остаточну ліквідацію решток автономії управління в Україні й посилила її підлегле щодо російського самодержавства становище. Запроваджений в Україні механізм політичного управління був створений таким чином, щоб максимально забезпечити національне пригнічення. У першій половині XIX ст. було завершено перетворення намісництв на губернії, створено місцевий апарат управління за зразком губерній центральної Росії.

У 1803 р. кількість українських губерній) збільшилася до дев'яти: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Слобідсько-Українська (1835 р. перейменована на Харківську), Катеринославська, Таврійська і Херсонська. Територія кожної губернії поділялася на повіти. Окремі губернії об'єднувалися у генерал-губернаторства. Наприклад, 1832 р. з Київської, Волинської та Подільської губерній було створено єдине Київське генерал-губернаторство. Кульчицький В. З історії української державності. С. 12.

Управління Україною в системі центральних органів державної влади та управління здійснювали імператор і створені 1802—1811 рр. Міністерство внутрішніх справ і галузеві міністерства, що мали органи у системі місцевого управління Україною. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатор, а в губерніях був представлений губернаторами та адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Імператор призначав генерал-губернаторів і губернаторів переважно з вищих військових чинів — армійських генералів. Кульчицький В. З історії Української державності. С. 14.

Широкі повноваження, надані генерал-губернаторам, фактично означали їх необмежену владу і повну сваволю.

У їх розпорядженні знаходилися війська, які використовувались для придушення народних повстань. Система губернського управління складалася з губернатора й очолюваного ним губернського правління (віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія) та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського «присутствія», «присутсвія» поліції, суду. Інших органів, підпорядкованих губернаторові. Губернському апаратові підпорядковувався повітовий апарат управління. Головну роль у системі повітового управління виконував земський суд (до 1837 р. називався нижнім земським судом). Він був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинності і сплату податків тощо.

1. Криза середньовічних і розвиток нових соціально-економічних відносин у першій половині ХІХ століття

У першій половині XIX ст. продовжувала панувати феодально-кріпосницька система. Поміщики володіли 70% всієї землі, з якої тільки третину віддавали у користування селян, за що останні повинні були майже весь час працювати на поміщика.

Близько 5,4 мли українських селян вважалися кріпаками. Найбільше кріпосних було на Правобережжі. Тут вони становили 58% загальної кількості населення, на