Були ще так звані державні селяни. Вони отримували земельні наділи від царської влади, були обкладені тяжкими податками і не мали права без дозволу поліцейської влади залишати свої землі. В Україні у другій чверті XIX ст. кількість державних селян досягла 4,2 млн., що становило 41% усіх селян.

У першій половині XIX ст. процес розпаду феодально-кріпосницької системи посилився. Поміщики виробляли все більше продуктів не тільки для власного споживання, а й на продаж. Особливо зріс продаж хліба за кордон через чорноморсько-азовські порти — Одесу, Таганрог, Маріуполь, Бердянськ. Розширюючи посівну площу під зернові культури, поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, попит на які зростав. Так, у Полтавській І Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, у Катеринославській і Херсонській — льон, на Правобережжі — цукрові буряки. На Півдні України широко розвивалося конярство і скотарство.

У поміщицьких маєтках престижними вважалися такі галузі промисловості, як суконництво, цукроваріння, ґуральництво тощо. Типовим зразком тогочасних суконних мануфактур були: Таганчанська у Канівському повіті, Хабенська — у Радомишльському Київської губернії, Рясківська на Полтавщині тощо. На суконних підприємствах працювало по кількасот осіб, головним чином — кріпаків. У с. Прощипі Канівського повіту Київської губернії 1822 р. у маєтку Понятовського був заснований перший цукровий завод. У поміщицьких господарствах виникали підприємства, що виробляли залізо І чавун, скло, напір, селітру і поташ. В.С. Кульчицький. Історія держави і права України. С. 111.

Крім поміщицьких організовувалися купецькі промислові підприємства. Купці-промисловці вже у 40-х роках XIX ст. посіли панівне місце в суконній промисловості, зосередивши у своїх руках виробництво тютюну, канатів, а також значну частину млинів, олійниць тощо.

Були й казенні підприємства, наприклад, Луганський ливарний завод, Шостенський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура. Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х роках XIX ст. почала розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу. Спочатку на підприємствах були зайняті здебільшого кріпосні селяни. Але поступово кріпосницька праця витіснялась вигіднішою — вільнонайманою.

На деяких підприємствах застосовувалися вже парові двигуни та інші машини. У 30-х роках почався промисловий переворот, тобто перехід від мануфактурної стадії до машинної індустрії; від підприємства, де переважала ручна праця, до підприємства з машинною працею.

Товаризація поміщицьких господарств, застосування машин і використання вільнонайманої праці, розшарування селянства, заміна ремісничих майстерень і мануфактур великими фабриками та заводами — все це підривало замкнуте кріпосницьке господарство і приводило його до стану глибокої кризи й занепаду. Щоб отримати більше товарної продукції, поміщики посилювали панщину. Впродовж першої половини XIX ст. вони дедалі ширше застосовували урочну систему. Кожному селянинові давалось на день завдання («урок»), причому таке, що на його виконання потрібно було два-три дні. Водночас поміщики широко застосовували так звану місячину, тобто переводили обезземелених і розорених селян на постійну панщину з видачею мізерного місячного пайка, били їх батогами, залізним пруттям. В.С. Кульчицький. Істрія держави і права україни. С. 111.

Феодально-кріпосницький лад став великим гальмом для подальшого розвитку сільського господарства і промисловості. Більшої ваги постійно набували нові, прогресивні соціально-економічні відносини.

2. Скасування кріпацтва та демократичні реформи у другій половині ХІХ століття

У другій половині XIX ст. відбулася заміна феодальної соціально-економічної формації капіталістичною. Становлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися в умовах скасування царизмом кріпосницького права. В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені Історичними умовами та політикою, що проводив царизм стосовно України.

В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. Селянська реформа 1861 р., що визначила розвиток суспільного ладу в Україні, змінила правове становище не тільки селянства, а й інших соціальних груп.

Імператор Олександр II 19 лютого 1861 р. підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності.

Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, котрі вийшли з кріпосної залежності тощо. Порядок проведення селянської реформи у Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях і частині Харківської, де було характерним общинне землекористування, конкретизувався місцевим положенням про поземельний устрій селян у великоруських, малоросійських і білоруських губерніях. Для Чернігівської, Полтавської губерній і частини Харківської було видано спеціальне Положення про поземельний устрій селян. Спеціальне місцеве Положення про поземельний устрій селян видали також для Київської, Подільської та Волинської губернія. Ці три місцеві Положення входили у законодавчі акти, на основі яких проводилася селянська реформа в Україні. Додатково (1863 р.) було видано близько десяти законодавчих актів про проведення реформи у Правобережній Україні.

Звільнення селян відбулося поетапно і повинне було тривати понад 20 років. Насамперед, селяни переходили на становище тимчасово зобов'язаних, однак і для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота — своєрідний договір селян з поміщиком про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, що надавалися селянам у користування, і належні за них повинності. Кріпосницькі повинності поділялися на панщину і оброк, тільки трохи впорядковані. За поміщиками зберігалися тільки деякі права щодо нагляду за поведінкою селян.

Тимчасово зобов'язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладенні викупної угоди він найчастіше відразу вносив 20% викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Селяни зобов'язувалися виплачувати борг