До 1881 р. залишалося близько 15% тимчасовозобов'язаних селян. Тоді ж прийнято закон про обов'язковим викуп. Упродовж двох років треба було укласти викупні угоди, бо втрачалося право на земельні наділи. У 1883 р. категорії тимчасовозобов'язаних селян вже не існувало. В.С. Кульчицький. Історія держави і права України. С. 124.

Таким чином, при проведенні реформи деякі селяни, котрі раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати роботу в інших місцях.

Селянська реформа внесла найістотніші зміни у правове становище селян. З перетворенням поміщицьких селян у «сільських обивателів». Положенням 19 лютого за ними затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв'язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин ставав суб'єктом судового процесу — за ним затверджувалося право подавати позов і відповідати на суді. Признавалося право на організацію сільських органів самоврядування (сільських та волосних сходів), виборів сільських старост, волосних старшин і волосного суду. Останній розглядав незначні кримінальні та цивільні справи. Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. — також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню.

У 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а 1867 р. — на Правобережну Україну. Державні селяни отримали однаковий правовий статус із колишніми поміщицькими селянами. Однак для них встановлювалися тяжчі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одночасний, з повною оплатою суми, ніякі кредити державним селянам не надавалися. В.С. Кульчицький. Історія держави і права України. С. 125.

Зміни до правового Положення про селян внесли також інші реформи. Внаслідок проведення земської реформи 1864 р. у губерніях Лівобережжя і Півдня України селяни обирали незначний відсоток гласних (депутатів) земських повітових зборів. Новим соціальним явищем кінця XIX ст. було переселення селян із України у Крим, на Кавказ, до Сибіру. Проте воно не розв'язало гострих проблем остаточно розорених селян.

З розвитком промисловості в Україні зростала кількість робітників. З початку 80-х років під впливом масового страйкового руху, зокрема у 90-х роках, царське самодержавство стало на шлях регулювання відносин між робітниками і фабрикантами, на шлях видання фабричного законодавства. Страйкарі висували не тільки економічні, а й політичні вимоги. З 1897 р. в Україні діяли київський і катеринославський Союзи боротьби за визволення робітничого класу. У Мінську 1897 р. прийнято рішення про утворення Російської соціал-демократичної партії. В.А. Смолій. Історія держави і права України. С. 218.

У межах законодавства про стани царизм проводив заходи, що сприяли розширенню прав буржуазії. Проте прошарок української національної буржуазії становив невелику частину населення. В її середовищі виник також соціальний прошарок інтелігенції — лікарі, адвокати, чиновники. Велике значення для розширення прав буржуазії мали земська, міська і судова реформи. Відповідно до встановлених ними високих майнових цензів представники буржуазії отримали доступ до органів місцевого самоврядування, зокрема до міських дум і міських управ, а також до судових посад.

Національний склад дворянства змінився у зв'язку зі збільшенням в Україні кількості російських поміщиків, які придбали землі в Україні на встановлених царизмом пільгових умовах. За дворянством надалі зберігалося становище найпривілейованішого стану. Нормами Зводу законів Російської імперії українське та польське дворянство за правоздатністю прирівнювалося до російського.

Судова і земська реформи забезпечили дворянству перевагу у створюваних судових і земських органах. Відповідно до військової реформи 1874 р., Статуту про загальну військову повинність дворянство залучалося до військової служби, однак для нього встановлювалися пільги, що забезпечували в армії офіцерські посади і скорочений термін служби. В.А. Смолій. Історія держави і права України. С. 225.

Чиновникам-дворянам і поміщикам центральних губерній Росії надавалися окремі пільгові умови при набутті у власність чи оренду земель у Правобережній Україні.

Зміни у політичному становищі України спрямовувалися на посилення національного гніту. У 1863 р. був виданий Валуєвський циркуляр — розпорядження царського уряду про заборону друкувати українською мовою. Автор циркуляру — крайній реакціонер, міністр внутрішніх справ П. Валуєв заявляв, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». За циркуляром заборонялося друкувати українською мовою будь-яку літературу, крім художньої, проте царська цензура під різноманітними приводами обмежувала і її друкування. Тому з 1863 р. видання книг українською мовою у межах Російської імперії майже припинилося.

Ще реакційнішим був Емський акт 1876 р. — розпорядження царського уряду, спрямовані на придушення української культури, підписані 30 травня 1876 р. імператором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) — звідси його назва. Емський акт доповнював Валуєвський циркуляр 1863 р. Помічник куратора Київського учбового округу М. Юзефович надіслав Імператорові доповідну записку про так званий українофільський рух і приховане зазіхання на державну єдність Росії. У відповідь на це Емським актом заборонялося ввозити до Росії з-за кордону

українські книжки, видавати оригінальні твори українською мовою та українські переклади з російської й іноземних мов, не дозволялися театральні вистави українською мовою. На підставі акту було закрито громади — організації української ліберальної інтелігенції в Україні (першу українську громаду засновано у Києві 1859 р.) припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, в роботі якого брали участь представники демократичної інтелігенції (М. Лисенко, С.