масштабах як позиковий використовується здебільшого державний капітал, меншою мірою — приватний.
Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70-х роках XX ст. єдиного ринку позикових капіталів і створенню на його основі світового фінансового ринку. Основою його є національні фінансові ринки, але він має інтернаціональний характер, оскільки суб'єктами фінансових угод виступають юридичні та фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ресурсів з однієї валюти в іншу. Переплетення національних і міжнародних активів веде до формування єдиного універсального ринку, доступного для всіх. На цьому ринку здійснюється рух позикового капіталу між країнами.
Міжнародний фінансовий ринок. — це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між кредиторами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал.
За своєю структурою світовий фінансовий ринок — це сукупність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позиковцями. Через них здійснюється рух позикового капіталу. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно-фінансові інститути, фінансові посередники. Акумулюючи грошові нагромадження одних суб'єктів (державних органів, приватних фірм, страхових компаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим — ТНК, державним органам, міжнародним і регіональним організаціям.
Сьогодні на передові позиції в іноземному інвестуванні вийшли країни ЄС, причому сукупний обсяг їх прямих інвестицій у 2000 р. більш ніж у 2,5 раза перевищував обсяг експорту прямих інвестицій США. [2]
Таблиця 2
Обсяг прямих іноземних інвестицій, млрд.дол. США
Країна | Обсяг експорту | Обсяг імпорту
1985 р. | 2000 р. | 1985 р. | 2000 р.
Загальний обсяг | 53,7 | 202,8 | 33,4 | 114,9
США | 13,2 | 36,4 | 19,0 | 25,9
Японія | 6,5 | 48,0 | 0,6 | 1,8
ЄЕС | 23,1 | 96,0 | 12,2 | 72,2
Франція | 2,3 | 26,6 | 2,2 | 8,1
Німеччина | 4,9 | 22,5 | 0,5 | 1,5
Великобрітанія | 10,7 | 17,5 | 4,7 | 31,6
Провідними інвесторами поряд із США стали Японія, Франція, Німеччина, Великобританія.
Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є:
а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів, наведених у табл. 2, додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика (1,5—2 %);
б) розширення потоку іноземних інвестицій;
в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Держава сама стає інвестором за кордоном, підтримує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;
г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни;
д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позиковцями країн Заходу;
е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.
Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг. Їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя, про що свідчать такі дані: зовнішні активи банків США становлять 430 млрд. дол., Японії— 101 млрд.дол., Німеччини — 62 млрд.дол. США. [11]
Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єдиного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР, яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.
ТНК є результатом інтернаціоналізації господарського життя. Наприкінці 90-х років у світі діяло близько 20 тис. ТНК, з них понад 600 найбільших мають річний обіг капіталу, що перевищує 1,0 млрд. дол. США. ТНК належить близько 90 % прямих зарубіжних інвестицій, ј світового виробництва товарів, Ѕ світової торгівлі та валютних ресурсів. Сферами прикладання капіталів ТНК є як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються. У перших з них об'єктами прямого інвестування найчастіше є галузі обробної промисловості та сфера послуг, а в країнах, що розвиваються, — розроблення природних ресурсів, галузі, що заміщують імпорт, створення експортних баз.[11]
2.3. Міжнародна міграція робочої сили
Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв'язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємозв'язаність країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.
В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн — експортерів і країн — імпортерів робочої сили.
Маючи давню історію, міжнародна трудова міграція на сучасному етапі набула певних особливостей, найсуттєвішими з яких є:*
зростання масштабів міграції;*
збільшення питомої ваги мігрантів у загальній кількості працездатного населення країн;*
розширення еміграції з країн Східної Європи та країн, що утворилися на території екс-СРСР;*
формування нових центрів залучення робочої сили;*
зростання нелегальної імміграції;*
посилення "відпливу інтелекту";*
ротаційний характер міграції.
На початок 90-х років у світі нараховувалося понад 25 млн. працівників-мігрантів, що становило близько 1 % усіх трудових ресурсів. Причому зростання кількості іммігрантів триває, незважаючи на заходи багатьох країн з обмеження міграції.[17]
Основними постачальниками робочої сили