на світовий ринок є слаборозвинені в економічному відношенні країни. Відсутність роботи, зубожіння змушують населення цих країн мігрувати у пошуках роботи в розвиненіші країни. Причинами міграції також можуть бути національні, релігійні, воєнні, політичні та інші чинники.
Однією з найважливіших особливостей сучасного стану міжнародної міграції є "відплив інтелекту", тобто безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів.
Міжнародна міграція робочої сили набуває глобального характеру. У світі утворилися постійні ринки робочої сили.
Перший ринок традиційно належить США та Канаді, трудові ресурси яких склалися історично за рахунок іммігрантів. Серед емігрантів, які виїжджають в США, значна частка вчених та висококваліфікованих спеціалістів. Так, серед членів Національної академії наук 23 %, а серед лауреатів Нобелівської премії в США 33 % — емігранти.
Другий ринок — країни Західної та Північної Європи. Велику роль у використанні іноземної робочої сили зіграло створення ЄС, одним з елементів якого є спільний ринок робочої сили. Основу міграційного потоку у високорозвинуті країни — Німеччину, Англію, Францію, Австрію, Нідерланди складають емігранти з Туреччини, Португалії, Польщі, Іспанії, Греції, Угорщини, Чехії, Словаччини, колишньої Югославії. Збільшується в країнах Західної Європи частка емігрантів з України, Росії, Білорусі, а також з Індії, Пакистану, Афганістану, В'єтнаму та інших країн, що розвиваються. Характерним для Західної Європи є також переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни в іншу.
Третій ринок — район нафтовидобувних країн Близького Сходу. Основними країнами регіону, що приймають, є Об'єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія. Питома вага іноземних робітників в цих країнах становить понад 50 %, в Катарі — 85 %, ОАЕ — 90 %. Переважну частину мігрантів забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.
Четвертий ринок — Латинська Америка. Інтенсивними є міграційні потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщається з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору в Аргентину, Бразилію, Венесуелу.
Своєрідними центрами притоку іммігрантів за останні роки стали Ізраїль, Південно-Африканська Республіка, Південно-Східна Азія (Сінгапур, Гонконг, Японія), Австралія та Нова Зеландія.
За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багатосторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП) та інших міжнародних організацій. МОП — це спеціалізована організація ООН для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства. Створена в 1919 р. при Лізі Націй. Місцезнаходження — Женева. Нараховує понад 170 держав-членів.
МОП ухвалила низку важливих документів з елементами правового регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дискримінації робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права.
Незважаючи на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну міграційну ситуацію в світі визначають передовсім основні імпортери робочої сили. Це США і Канада, країни — члени ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу, Ізраїль та Південно-Африканська Республіка. У цих країнах безпосереднє здійснення імміграційної політики покладено на спеціальні організації — національні служби імміграції при Міністерстві праці або Міністерстві внутрішніх справ.
2.4. Взаємодія в рамках міжнародних економічних інтеграційних процесів
Розвиток продуктивних сил країн неминуче веде їх до виходу на зовнішній ринок, до зростання міжнародних зв'язків і взаємопереплетення національних економік, сприяє інтернаціоналізації господарського життя. На певному його етапі зближуються національні економічні й політичні структури групи країн, формуються форми взаємодії між ними на основі економічної інтеграції.
Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування всіх структур національних господарств.
Інтеграція має декілька рівнів:
а) взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);
б) взаємодія на рівні держав;
в) взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;
г) інтеграційне угруповання як результат міжнародного об'єднання.
Свій найбільш повний розвиток економічна інтеграція одержала у Західній Європі. Відповідно до положення Єдиного європейського акта з 1 січня 1993 р. було уведено вільне пересування факторів виробництва усередині границь Співтовариства. Фактично в рамках Співтовариства виник єдиний економічний простір, що означає вступ ЄС у якісно новий етап економічної інтеграції. На підставі Маастріхтського договору (лютий 1992 р.) Європейське економічне співтовариство трансформувалося з 1 січня 1994 р. у Європейський Союз.Економічна інтеграція в Західній Європі не обмежується тільки границями ЄС: з початку 60-х років існує Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). ЄАВТ на відміну від ЄС не має наднаціональних функцій і міждержавних координуючих інститутів. ЄАВТ у главу кута ставить економічне співробітництво. У 1994 р. ЄАВТ і ЄС підписали угоду про утворення "єдиного економічного простору" (ЄЕП), у який з західноєвропейських країн не ввійшла тільки Швейцарія. Основний принцип угоди - вільне переміщення капіталів, товарів, послуг і фізичних осіб.
Після припинення діяльності інтеграційного угруповання колишніх соціалістичних держав - Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), члени цієї організації не відмовилися від співробітництва. У 1990 р. вони утворили своє інтеграційне угруповання "Вишеградську трійку", у которую ввійшли Угорщина, Польща і Чехословаччина. Після розпаду Чехословаччині це угруповання перетворилося в "Вишеградську четвірку". З 1 березня 1993 р. у рамках цього угрупування набрала сили Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (СЕФТА), що передбачає поступове взаємне зниження мита. За прогнозами експертів, у СЕФТА можуть увійти Болгарія і Україна.
У середині 1998 р. була заснована нова міжнародна регіональна організація за участю ряду європейських держав - Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Членами ЧЕС стали 11 держав: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдавія, Румунія, Туреччина, Україна і Росія. Інтерес до участі ЧЕС виявляють також Казахстан, Узбекистан, Франція, Іран. Фактично ЧЕС до її офіційного створення уже функціонувала протягом 5 років.
Успіхи розвитку