«Зелена революція» у країнах, що розвиваються, має три головні компоненти. Перший з них — виведення нових сортів сільсько-господарських культур. З цією метою було створено 13 міжна-родних науково-дослідних центрів, які спеціально вивчали різноманітні агросистеми, котрі представлені в країнах, що розвиваються. Місцезнаходження їх такі: Мексика (кукурудза, пшениця), Філіппіни (рис), Колумбія (тропічні продовольчі куль-тури), Нігерія (продовольчі культури гумідних та субгумідних тро-пічних областей), Кот д'Івуар (рис), Перу (картопля), Індія (про-довольчі культури посушливих тропічних районів) та ін.

Другий компонент «зеленої революції» — це іригація (штучне зрошення). Вона особливо важлива тому, що нові сорти зернових культур можуть реалізувати свій потенціал тільки в умовах доброго водозабезпечення. Тому з початком «зеленої революції» в багатьох країнах, що розвиваються, особливо азійських, зрошенню стали приділяти особливу увагу.

Третій компонент «зеленої революції» — застосування сучас-ної техніки, добрив, засобів захисту рослин. І хоча загальний рівень механізації та хімізації сільського господарства в країнах, що розвиваються, ще явно недостатній, у цьому напрямі вже є певні зрушення. Прикладом можуть слугувати Мексика, Бразилія, інші країни.

2.2. Природні

Для формування АПК світу велике значення мають природно-географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура АПК світу.

Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, ґрунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для різних країн світу характерна різна зональність у розподілі тепла і вологи.

Водні ресурси зіграють важливу роль у розвитку аграрно-промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господарства більшості країн світу в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Найбільшим споживачем води в господарстві більшості країн є сільське господарство. Його частина складає більш ніж 2/3. Основний водоспоживач – зрошуване землеробство. Особливо високий його питома вага в південних областях.

Природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих ґрунтів дають можливість вирощувати різноманітні сільськогосподарські культури помірної зони і розвивати всі основні області тваринництва.

2.3 Соціально-економічні

Що стосується сучасного сектора сільського господарства кра-їн, що розвиваються, то це велике капіталістичне виробництво, немовби «вбудоване» в традиційну аграрну економіку цих країн. Представлений цей сектор передусім великими добре організованими плантаціями, які займають кращі землі, широко вико-ристовують найману робочу силу, машини, добрива, штучне зро-шення. Однак такі плантації спеціалізуються переважно на одній товарній культурі (цукрова тростина, кава, какао, чай, каучук, банани, бавовник, олійна пальма), а їх виробництво зорієнтоване насамперед на зовнішні ринки.

Найбільш високого рівня нині сягає сільське господарство розвинутих країн Заходу, які вступили в постіндустріальну стадію свого розвитку. Різке зниження частки цієї галузі у ВВП, а також у зайнятості економічно активного населення аж ніяк не означає її занепаду. Навпаки, це свідчить про глибоку структурну перебу-дову галузі, про докорінну зміну її місця в загальній системі економіки, про органічне поєднання сільського господарства з іншими галузями, а також наукою, про формування агропромис-лового комплексу та агробізнесу.

2.4 Демографічні

Розвиток великих систем розселення впливає на величину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші і великі міста є одним з найважливіших факторів формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, молоком і іншою сільськогосподарською продукцією.

Різні природно-географічні зони нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регіони мають надлишок трудових ресурсів у сільському господарстві, а інші відчувають їхню недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами області, де найвищої є щільність сільського населення. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається в степових областях, де щільність сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалізацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють трудомістку продукцію.

3. Сучасні особливості розвитку агропромислового комплексу

На сьогодні сільське господарство країн, що розвиваються, внутрішньо дуже неоднорідне і включає два зовсім різні сектори — традиційний і сучасний.

До традиційного (споживацького або малотоварного) сектора належить переважна більшість сільського населення країн, що розвиваються, тобто мінімум 100 млн. осіб у Латинській Америці, 280 млн. в Африці і 700 млн. в Азії. Це дрібні й найдрібніші споживацькі господарства, чимала частка яких не в змозі прокормити велику селянську сім'ю. Вони майже не використовують ні техніки, ні мінеральних добрив. Переважає примітивне мотичне землеробство, що залежить передусім від витрат живої праці. В таких господарствах, як правило, немає спеціалізації. Селяни вирощують ті продовольчі культури — зернові, зернобобові, ямс, які становлять основу харчування і дають «найдешевші» калорії.[25]

Аграрні реформи, що проводяться в більшості країн, далеко не скрізь змінили загальну ситуацію, слабко вплинувши на інтенсифікацію і підвищення товарності сільського вироб-ництва.

Це можна проілюструвати на прикладі стану його механізації та хімізації. В країнах, що розвиваються, досі вручну обробляється 1/4, за допомогою тяглової сили — 1/2, а тракторами — 1/4 всієї