Практично в усіх країнах (крім Вірменії) обсяги сільськогосподарського виробництва значно нижчі відповідних показників докризового періоду. Визначальним є спад виробництва в державному секторі, частка якого в загальному обсязі виробництва постійно знижується і становить близько 60 % (74 % в 1990 р).. В той же час кількість працюючих у селянських (фермерських) господарствах країн Співдружності невпинно зростає. На середину 90-х років у країнах СНД зареєстровано 765,5 тис. таких господарств, за якими закріплено 33,5 млн. га земельних угідь, або приблизно 44 га на одне господарство. Однак обсяг продукції, що виробляється ними, поки невеликий.

Повсюдно зменшилися ефективність використання сільсько-господарських земель і продуктивність тваринництва. В цілому по СНД посівні площі скоротилися на 28 млн. га (14 %), що дорівнює посівним площам такої держави, як Казахстан. Особливо не-гативно ця тенденція відбилася на виробництві зерна. Якщо на початок 90-х років його середньорічне валове збирання' було на рівні 200 млн., то за кілька років через скорочення посівних площ та зниження врожайності зернових і зернобобових культур воно зменшилося майже наполовину.

Внаслідок скорочення випуску сільськогосподарської продук-ції, зменшення сировинної бази, погіршення фінансового стану переробних підприємств істотно знизився рівень забезпечення населення основними продуктами харчування вітчизняного ви-робництва. Головними причинами скорочення обсягів виробниц-тва продовольчих товарів є різке зниження купівельної спромож-ності населення, відсутність у підприємств достатніх для відтворення обігових коштів, а також імпортна експансія і слабка конкурентоспроможність національних споживчих товарів.

Серйозну і необгрунтовану конкуренцію вітчизняним продук-там створюють імпортні товари, часто низької якості, котрі про-даються за нижчими цінами. За рахунок імпортної продукції зрос-ла насиченість ринку за багатьма групами споживчих товарів, хоча багато з них не відповідають санітарним нормам, вимогам до якості та безпеки сировини і застосовуваних матеріалів, що є загрозою для життя і здоров'я людей.

Покращити становище — як у країнах СНД, так і в Україні зокрема — можна лише за рахунок докорінної перебудови аг-рарних відносин, запозичення досвіду провідних країн світу у розвитку сільськогосподарського виробництва.

Ринкові реформи в аграрному секторі економіки України починають справляти позитивний вплив на динаміку сільськогосподарського виробництва України.

Агропромисловий комплекс залишається інвестиційно привабливим як для внутрішнього, так і для зовнішнього інвестора. Сьогодні ця галузь готова прийняти до 1 млрд. дол. США інвестицій . Слід відзначити, що податкове навантаження на сільськогосподарські підприємства в Україні становить 7% від реалізації продукції, що можна розглядати як своєрідну офшорну зону в економіці України. Особливо привабливі умови для інвестицій створені у харчовій промисловості . У неї вкладено близько 40% усіх прямих іноземних інвестицій у вітчизняну промисловість та 21% - в економіку України. Всього за період, починаючи з 1992 р., інвестиції в харчову промисловість становлять майже 1,2 млрд. дол. Це у поєднанні з власними коштами підприємств дало змогу істотно оновити матеріально-технічну базу, дещо підвищити конкурентноздатність українських харчових продуктів.

Урядом України проводиться цілеспрямована робота щодо удосконалення та визнання системи стандартизації і сертифікації, яка сприятиме підвищенню якості і конкурентноздатності українських продовольчих товарів, що є одним з основних чинників поступової інтеграції України в світові аграрно-економічні відносини.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов'язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового прихованого безробіття.[16]

У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за складністю виконання є ситуація, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, передусім земельну реформу.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України "Про форми власності на землю" передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.

Тісний зв'язок сільського господарства із специфічним основним засобом виробництва - землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво, насамперед харчування людей.

На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих результатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання.[16]

Колективні сільськогосподарські підприємства існують поряд з іншими формами організації сільського виробництва: сімейні форми, селянські (фермерські) господарства,