Моделі переходу до ринкової економіки у пострадянських країнах

План

Вступ

Будучи особливо складним і багатогранним феноменом, щодо головних сутнісних рис якого дотепер не вщухають наукові та політичні дискусії, ринок у процесі свого функціонування та розвитку виявив свої визначальні переваги і недоліки.

Важливою перевагою є відсутність дефіциту товарів та послуг — їх виробництво та пропозиція орієнтовані на платоспроможні потреби, тобто попит, і врівноважування здійснюються за допомогою грошової ціни.

Ринкові механізми забезпечують найбільшу економічну ефективність, оскільки самостійний учасник ринку обирає вигідне поле діяльності. Дія ринкових сил (закону попиту та пропозиції, закону вартості тощо) дає загалом кращий результат, ніж регламентованість, директивність.

Ринковій організації економіки властива вища продуктивність завдяки дбайливому ресурсовикористанню, зменшенню питомих витрат, раціональній організації й управлінню, а також певному синергізму.

Але ринкова організація економіки має й певні недоліки. Ринковий механізм не орієнтований на виробництво так званих «некомерційних благ» і суспільних товарів, які не дають прибутку. Він не задовольняє багатьох потреб і гальмує розвиток охорони здоров'я, освіти, культури, неприбуткових видобувних галузей матеріального виробництва. Недоліком ринкової організації є і значна диференціація доходів, яка породжує потенційну та реальну напруженість в суспільстві.

Механізм ринкового господарювання спричиняє нестабільність у сфері дрібного підприємництва, яке особливо залежить від змін у ринковому середовищі.

У ринковій економіці чітко простежуються загальні закономірності та національні особливості, що їх привносять у процес переходу до ринку окремі країни.

Мета даної роботи – розкрити суть моделей переходу до ринку у країнах пострадянського простору та показати, як досвід цих країн втілюється в Україні. Робота має таку структуру: вступ, три основних частини, висновки, список використаної літератури.

I. Особливості ринкової трансформації у пострадянських країнах

З 20-х років у СРСР, а з кінця 40-х у країнах Східної Європи економіка розвивалася за командно-адміністративними методами. Офіційно така економіка називалася соціалістичною. Економіки соціалістичних країн були значно ізольовані від світових економічних процесів, а це означало, що рано чи пізно почнеться істотне відставання. Саме це і сталося в 70-80-ті роки в СРСР і деяких країнах соціалістичного табору.

Командно-адміністративна система призвела до зниження ефективності централізованого управління економікою. Перевантаження центральних органів управління вирішуванням поточних завдань, необхідність ліквідації окремих дисбалансів, постійний дефіцит різних видів ресурсів, спотворення економічної інформації - все це об'єктивно обмежувало можливості формування і реалізації ефективної структурної політики.

У кінці 80-х років в СРСР і в країнах Східної Європи почалися перші спроби виходу з кризи, що була породжена командно-адміністративною системою. У 1989 p. в СРСР на найвищому рівні почалось обговорення програм Шаталіна та Гайдара, Явлінського "500 днів", але зволікання з початком реформ поглиблювало кризу.

На відміну від СРСР, країни соцтабору сміливо пішли на реформування економік власних країн. В Угорщині та Югославії реформи базувалися на поступовості економічних перетворень, їх еволюційності (модель "ринкового соціалізму"). "Батьком" угорських реформ є Корнаї. У Польщі з січня 1990 p. впроваджувався план "шокової терапії прем'єр-міністра Бальцеровича. У Чехословаччині реформи проводились урядом Клауса (модель "оксамитової революції).

Після розпаду СРСР кожна з колишніх союзних республік пішла своїм шляхом реформ, але половина з них (Естонія, Латвія, Литва, Україна, Росія, Молдова, Казахстан, Киргизстан) використовували модель "шокової терапії". А Бєларусь і Туркменистан взагалі зберегли командно-адміністративне управління економікою. Найшвидшими темпами до створення ринкової економіки просувалися країни Прибалтики, які проголосили девіз "повернення до Заходу". У Росії, Україні та інших республіках реформи розпочалися наприкінці 1991 p., але брак досвіду призвів до значного погіршення життя населення. Таким чином, на початку 90-х років у більшості постсоціалістичних країн розпочався перехід до ринкової економіки, ці країни отримали назву "країн з перехідною економікою".

Вибір моделі реформ залежав від співвідношення суспільно-політичних сил, розуміння керівництвом держави особливостей перехідного періоду. Залежно від рівня розвитку і рівня соціалізації та демократизації суспільного життя постсоціалістичні країни вибрали в основному такі моделі становлення ринкової економіки - "ринковий соціалізм", "оксамитова революція" і "шокова терапія".

Модель "ринкового соціалізму" застосовувалася в Угорщині та Югославії в 60-х роках. Та сама модель, але із значними відмінностями, використовується у В'єтнамі та Китаї. В умовах "ринкового соціалізму" переважає власність держави і державних корпорацій, вона поєднується з дрібною приватною власністю. Щодо розподілу і умов життя ця модель характеризується збереженням державного патерналізму (у В'єтнамі та Китаї це дало хороші результати). Угорщина і республіки Югославії в першій половині 90-х років прискорили реформи і поступово відійшли від цієї моделі. Батьком китайського "ринкового соціалізму" (реформи почались у 1978 p.) можна вважати Ден Сяопіна. За останнє десятиріччя Китай вийшов на шлях швидкого економічного зростання і вирішення багатьох проблем. До того ж ця китайська модель в останні роки доповнюється державно-корпоративними тенденціями, які прискорюють буржуазне трансформування суспільства, істотний перерозподіл влади і власності від центральних державних структур до напівприватних корпорацій.

Модель "оксамитової революції" застосовувалася в Чехословаччині (1 січня 1993 p. держава розпалася на Чехію і Словаччину). Ця модель визначається поступовістю трансформування і м'якшим переходом від централізованого управління економікою до ринкового механізму, для неї властивою є значно ширша активність населення у перетворенні відносин власності (сертифікати "народної частки" або ваучери). Модель "оксамитової революції" найбільш послідовно реалізує принципи "соціального ринкового господарства", що дістає виявлення в порівняно менших гостроті та глибині кризи, а також у меншому падінні рівня життя населення. Ця модель хоча й проявляє капіталістично-корпоративні тенденції, але вона найбільшою мірою реалізує загальноцивілізаційні процеси гуманізації та соціалізації економічного