Модель "шокової терапії" застосовувалася в Польщі та в багатьох країнах колишнього СРСР. Ця модель характеризується намаганням швидко адміністративними методами зруйнувати командно-адміністративну систему і запровадити ринкову економіку. При застосуванні "шокової терапії" здійснюється прискорена корпоратизація державної власності, причому нерідко (особливо в СНД) шляхом її передавання до рук колишньої номенклатури, яка зберегла владу. За "шокової терапії" ринкові реформи перетворюються на самоціль, суспільство платить за це значним погіршенням умов життя, зубожінням широких верств населення. "Шокова терапія" пов'язана з "пограбуванням населення", а загальноцивілізаційні процеси реалізуються при цьому суперечливо. Спроба радикально і якнайшвидше реформувати економіку і суспільство призвела до руйнування командно-адміністративної системи управління і планування, глибокої економічної кризи (гіперінфляції, спаду виробництва, зубожіння населення та ін.). Але застосування цієї моделі мало різні наслідки. У Польщі "шокова терапія" забезпечила порівняно швидкий вихід з кризи, зростання рівня життя тощо. А в країнах СНД, як дуже справедливо вважають, відбувався "шок без терапії", який, можна сказати, відкинув економіки цих країн майже на десятиріччя.

II. Основні моделі переходу до ринку у пострадянських країнах

2.1. Перехід до ринкової економіки в Росії

Російські реформатори початку 90-х років відзначалися технократичним типом мислення. Вони не тільки не розуміли, а й не прагнули збагнути соціальні механізми перетворення суспільства, вважаючи, мабуть, що посідання політичної влади дозволяє робити в країні все, що заманеться. А надто силоміць тягти народ до "щастя", природно, в розумінні реформаторів. Реалізація такої політики призвела до різкого загострення соціальних проблем, котре реформаторам належало би сприйняти як сигнал про необхідність змінити політику. Але вони оцінили появу соціального невдоволення лише як прикру заваду в здійсненні своїх макроекономічних задумів. Економічна стратегія жодного з урядів єльцинського періоду не включала соціальну політику, яка би враховувала інтереси народу. Фактичні ж зрушення в його становищі відбивали не заплановані результати, а лише побічні наслідки реформ, які мали принципово асоціальний характер.

Наступне перенесення уваги влади з реформ на розв'язання поточних проблем стабілізації економіки, латання різноманітних дір, міжгрупову боротьбу та зміцнення особистих позицій, зрештою, спричинило втрату стратегічних орієнтирів. Російське суспільство, яке застрягло між двох соціальних систем, стало об'єктом некерованого розвитку, що справило руйнівний вплив на його інституційну систему і на різні аспекти соціальної структури.

Так, лібералізація механізмів висхідної соціальної мобільності зумовила прихід до верхів найбільш дієздатних і кваліфікованих людей. Але, по-перше, після сплеску висхідної мобільності в 1991 - 1993 pp. верхівка суспільства почала дедалі більше закриватися, і поповнення її свіжими силами знизу майже припинилося. По-друге, відбулася делегітимізація цього процесу, в результаті якої правляча еліта поповнилася масою випадкових людей, включаючи вихідців з кримінального середовища. Звідси - її низька соціальна якість як суб'єкта стратегічного керування суспільством.

Багаторазово посилилася соціальна та культурна поляризація верхів і низів. Квінтильний коефіцієнт диференціації доходів (що відбиває відповідне співвідношення верхньої і нижньої 20%-них груп) зріс з 2,5 - 3 разів наприкінці 80-х до 7 - 9 разів на сьогодні. Зона бідності за цей самий час розширилася з 18 до 40 - 50%. Посилилися процеси люмпенізації та соціального виключення слабких груп населення, різко розширилося соціальне дно.

Істотно послабшала (навіть порівняно з радянським часом, коли вона теж була недостатньою) залежність доходів від здібностей, особистих зусиль та якості роботи працівників. За даними соціологів, цю залежність відчувають лише 7% росіян. Приблизно стільки ж їх вірить, що сумлінна кваліфікована робота може прокласти шлях до життєвого успіху. Тепер як головні фактори успіху найчастіше розглядаються багатство і зв'язки. Посилилася й роль таких прескриптивних демографічних ознак, як стать, вік, стан здоров'я, етнічна приналежність.

Менш ефективно використовується трудовий, кваліфікаційний, інтелектуальний потенціал суспільства. Дуже зросло безробіття (особливо в малих містах і на селі), натуралізувалося й архаїзувалося багато виробничих та соціально-економічних практик.

У сфері освіти змагаються дві протилежні тенденції. У мегаполісах, столичних та благополучних регіонах, найбільших містах, а також у приватному секторі економіки зростає потреба у висококваліфікованій праці, підвищується попит на професіоналів високого класу, що вільно володіють іноземними мовами, комп'ютером, вміють використовувати Інтернет, спілкуватися на рівних з іноземними колегами. Це формує значний попит молоді на високоякісну освіту, що, у свою чергу, стимулює вдосконалення системи освіти. Проте в основній частині країни - у провінції, на периферії, в сільській місцевості, а також у бюджетних галузях економіки кваліфіковані кадри не знаходять собі застосування і система освіти розвалюється. Уперше за багато десятиліть рівень загальної обов'язкової освіти знижено з 11 до 9 років, причому помітна частина підлітків іде геть зі школи, не закінчивши 9 класів. Ця тенденція загрожує зниженням людського потенціалу суспільства, високим рівнем якого небезпідставно пишалася Росія.

Нарешті, посилилася мозаїчність соціальної структури. У приватному та державному секторах економіки, в різних галузях, фінансово-промислових групах, регіонах діють відносно автономні, незалежні системи соціальної стратифікації і мобільності. Це руйнує традиційні інститути висхідної мобільності через такі канали, як підвищення освіти, зростання кваліфікації, нагромадження професійного досвіду, які раніше пропускали "нагору" найбільш здібних, компетентних і підприємливих громадян. Зрозуміло, що всі ці тенденції негативно вплинули на трансформаційну структуру суспільства.

Підсумовуючи, можна сказати, що за роки реформ російське суспільство не тільки не вирішило життєво важливих для нього проблем, а й не набуло тих якостей, які зробили б його міцнішим та дійовішим суб'єктом соціальних перетворень. Для цього йому