досягнуто зростання на 1,3%, у 1997 p. - на 5,8, у 1998 p. - на 2,4 і у 1999 p. - на 1,9%. Відзначається певний прогрес і в окремих галузях економіки: у промисловості, сільському господарстві, на транспорті і у зв'язку, у зовнішньоекономічних зв'язках.
Здійснювані в країні економічні перетворення обґрунтовувалися не стільки з науково-економічних позицій, скільки з точки зору політичної кон'юнктури, а іноді навіть негативні тенденції подавалися як позитивні явища. Тому, насамперед, необхідно розглянути процеси перших років переходу до ринку. Першим кроком стала шокова лібералізація цін, яка, насамперед, мала слугувати подоланню товарного дефіциту, що створював розрив між попитом і пропозицією. На цьому фундаменті ставилася мета знизити темпи інфляції, забезпечити розширення виробництва, збут товарів і послуг, задіяти економічні механізми стимулювання господарської підприємливості, підвищення якості продукції та ефективності виробництва, відновити і розширити економічні зв'язки, спрямувати у найбільш ефективне русло структурні процеси, забезпечити демократизацію економічних відносин під впливом ринку та ін.
Робота з лібералізації зовнішньоекономічних відносин через особливу рентабельність даної сфери і більшу вигідність порівняно з іншими галузями опинилася значною мірою під впливом спеціалізованих мафіозних угруповань, що сприяло подальшому поглибленню економічної кризи.
Одним з перших заходів при переході Азербайджана до ринкової економіки була лібералізація цін. Цей крок обґрунтовувався його авторами відсутністю альтернатив. Однак даний захід приніс негативні результати. Тим самим шляхом пішов у Росії уряд Гайдара, а наша республіка сліпо сприйняла той самий варіант як ідеальний. Хоча, якби при цьому були взяті до уваги досвід реформ у країнах Східної Європи, а також умови важкої економічної кризи в нашій країні після 1991 p. і порушення існуючих економічних зв'язків, то теза про єдино можливий варіант початку радикальних реформ через лібералізацію цін викликала б серйозні сумніви.
У той період, коли державна монополія в економіці все ще зберігалася, лібералізація цін не привела ні до економічної стабілізації, ні до приборкання інфляції. Навпаки, як це підтверджує і світовий досвід, за умов державного монополізму підприємства, працюючи у затратному режимі, відповідають на лібералізацію безперервним і багаторазовим підвищенням цін. При цьому, через незаінтересованість монополістів в економічних перетвореннях, інвестуванні та інноваціях, соціальних пріоритетах, формування нормальних ринкових відносин у державному секторі економіки серйозно затрималося.
Більшість виниклих у перші роки "перебудови" кооперативів згодом були перетворені на малі підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо, проте підприємств виробничого профілю серед них було дуже мало, і вони існували більше за рахунок державних підприємств, які опинилися у паралічі, діючи або як філіали підприємств-монополістів, або. у кращому випадку, як комерційні посередники між ними і посередниками. Усе це оберталося подовженням комерційного ланцюжка і, як наслідок, подальшим підвищенням цін, виступаючи як ще один фактор інфляції.
Особливо варто відзначити роль селянсько-фермерських господарств у приватному підприємницькому секторі. За даними на 1 січня 1999 p., кількість фермерських господарств у країні перевищила 25 тис., що приблизно у 31 раз є більшим від рівня 1995 p.; там зайнято понад 102,8 тис. членів сімей фермерів. Площа належних селянсько-фермерським господарствам земельних угідь становить 146,9 тис. га, з яких землі, придатні для сільськогосподарського використання, - 97,7 тис. га2 (3,2% загального придатного для сільського господарства земельного фонду країни).
Слід зазначити, що саме аграрну реформу можна вважати найуспішнішою серед здійснюваних економічних реформ.
Одним з найважливіших факторів у проведенні реформ є зовнішньоекономічна діяльність. Виникла у країні соціально-економічна обстановка робить цю сферу особливо привабливою для будь-якого серйозного підприємця. Цьому сприяє дешевизна природних (головним чином - нафти і нафтопродуктів) і трудових ресурсів у поєднанні з можливістю "без проблем" вивезти їх для збуту на зарубіжних ринках.
Поки ж зберігається, як і раніше, суто сировинна орієнтація експортної складової зовнішньоекономічних зв'язків Азербайджану. З одного боку, це слугує показником кризового стану економіки країни, а з іншого - свідчить про те, що її економічний потенціал належною мірою не використовується. Більше того, з статистичних даних видно, що таке становище має тенденцію до погіршення: частка сирої нафти і нафтопродуктів у структурі експорту швидко зростає і в 1999 p. становила 75,59%. Експорт холодильників, тканин та ін. уже кілька років як призупинений, а експорт кондиціонерів, колись популярних на Близькому Сході і в радянських республіках, падає рік у рік.
Правда, починаючи з 1996 p. у розвитку економіки стали проявлятися позитивні тенденції, але їх виявилося недостатньо для подолання кризи як у країні в цілому, так і у сферах науки, освіти, культури, спорту та ін„ що існують на бюджетні кошти. В останні роки відзначається погіршення і демографічних показників.
Помилками у проведенні реформ стали відсутність регулювання відносин між працею і капіталом і втрата контролю над ними. Надмірна автономія державних підприємств, а також робота приватних фірм, кооперативів і спільних підприємств в умовах правових порожнин ставлять працівників фактично у незахищене, по суті, безправне становище. Хоча Трудовий кодекс і прийнятий, наявні в ньому важливі положення про захист прав працюючих порушуються та ігноруються.
Ще один фактор, який зумовив негативний результат реформ, - відсутність дійового і ефективного управління ними. Збереження у невеликій за територією і населенням країні значної кількості міністерств і відомств виправдати неможливо. З приватизацією частини підприємств, поступовим поглибленням аграрної реформи і створенням дедалі нових ринкових структур держава втратила деякі економічні функції, і кількість управлінських структур має відповідати обсягу функцій, що залишилися. Це входить і до числа вимог міжнародних фінансових організацій, які здійснюють програми економічної