Суть концепції оптимуму Парето

ПЛАН

Суть концепції оптимуму Парето

Вілъфредо Парето (1848—1923) — великий італійський представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій лозаннської школи маржиналізму. Цього вченого поряд з економікою цікавили також політика і соціологія, що відбилося й у розмаїтості його публікацій. До основних праць В.Парето прийнято відносити двотомник «Курс політичної економії» (1898), «Навчання політичної економії» (1906) і «Трактат по загальній соціології» (1916).

У своєму «Навчанні політичної економії» В.Парето відмовився від традиційних підходів кількісної характеристики корисності на основі міжособистісних порівнянь корисності, сформулювавши поняття суспільної максимальної корисності, тобто те саме поняття, що в економічній літературі тепер прийнято називати «оптимум Парето». Це поняття призначене для оцінки таких змін, що або поліпшують добробут усіх, або не погіршують добробуту усіх з поліпшенням добробуту принаймні однієї людини.

Концепція «оптимуму Парето» дозволяє, таким чином, прийняти оптимальне рішення по максимізації прибутку (відповідно і корисності), якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації споживання базується на таких передумовах, як: тільки особиста оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут окремих людей; непорівнянність добробуту окремих людей.

Рівновага ринку, що досягається завдяки механізмові вільного ціноутворення і конкуренції, як затверджують одні теорії, протиставляється ролі держави в регулюванні економіки, розглянутої як найважливіший елемент стабільності в інших школах економічної думки.

На ділі уряди різних країн відрізняються у своїй економічній політиці, а акценти постійно зміщаються від державного регулювання економіки на базі аналізу макроекономічних величин з погляду кількісних закономірностей у співвідношеннях між ними до панування вільної конкуренції. Таким чином, і кейнсианства, що проголошує підтримку ефективного попиту і повної зайнятості, і школа неокласицизму, і інші напрямки, що знаходять своє застосування і синтезуються в нові теорії, знайшли своє відображення тут.

Оптимум по Парето говорить, що добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, якщо будь-яка зміна цього розподілу погіршує добробут хоча б одного суб'єкта економічної системи. У ситуації, оптимальної по Парето, не можна поліпшити положення будь-якого учасника економічного процесу, одночасно не знижуючи добробуту як мінімум одного з інших. Такий стан ринку називається Парето-оптимальним станом. Відповідно до критерію Парето (критерію росту суспільного добробуту), рух убік оптимуму можливо лише при такому розподілі ресурсів, що збільшує добробут принаймні однієї людини, не наносячи збитку нікому іншому.

Вихідним посиланням теореми Парето стали погляди Бентама й інших ранніх представників утилітаризму з числа економістів про те, що щастя (розглянуте як задоволення або корисність) різних людей порівнянні й адитивні, тобто можуть сумуватися в якесь загальне щастя усіх. І, по Парето, критерієм оптимальності є не загальна максимізація корисності, а її максимізація для кожного окремого індивіда в межах володіння визначеним вихідним запасом благ.

Виходячи з посилання про раціональне поводження індивіда, ми припускаємо, що фірма при виробництві продукції використовує такий набір виробничих можливостей, що забезпечить їй максимальну розбіжність між валовою виручкою і витратами. Споживач, у свою чергу, здобуває такий набір товарів, що забезпечить йому максимізацію корисності. Рівноважний стан системи припускає оптимізацію цільових функцій (у споживача - максимізація корисності, у підприємця - максимізація прибутку). Це і є Парето-оптимальний стан ринку. Він означає, що, коли всі учасники ринку, прагнучи кожний до своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна функція корисності) досягає свого максимуму. І це майже те, про що говорив А. Сміт у своєму знаменитому пасажі про "невидиму руку" (правда, не в термінах корисності, а в термінах багатства). Згодом дійсно була доведена теорема про те, що загальна ринкова рівновага і є Парето-оптимальний стан ринку.

Отже, суть поглядів Парето може бути зведена до двох тверджень:
- будь-яка конкурентна рівновага є оптимальною (пряма теорема),
- оптимум може досягнуть конкурентною рівновагою, що означає, що обраний виходячи з деяких критеріїв оптимум найкращим способом досягається через ринковий механізм (зворотна теорема).

Іншими словами, стан оптимуму цільових функцій і забезпечує збалансованість на всіх ринках. Оптимізація цільових функцій, по Парето, означає вибір найкращої альтернативи з усіх можливих всіма учасниками економічного процесу. Однак необхідно відзначити, що вибір кожного індивіда залежить від цін і початкового обсягу благ, яким він розташовує, і варіюючи початковий розподіл благ ми змінюємо і рівноважний розподіл, і ціни. Звідси випливає, що ринкова рівновага - це найкраще положення в рамках де уже сформувалася системи розподілу і модель Парето припускає несприйнятливість суспільства до нерівності. Такий підхід стане більш зрозумілий, якщо взяти до уваги "закон Парето", або закон розподілу доходів. На основі вивчення статистики ряду країн у різні історичні епохи Парето установив, що розподіл доходів вище визначеної величини зберігає значну стійкість, і це свідчить, на його думку, про нерівномірний розподіл природних людських здібностей, а не про недосконалість соціальних умов. Звідси випливало вкрай скептичне відношення Парето до питань соціальної перебудови суспільства.

Однак важко заперечувати положення, що оптимальне, по Парето, дуже часто є соціально неприйнятним. Тому навіть у руслі неокласичного напрямку політичної економії формуються інші теорії добробуту.

Якщо повага до індивідуальних переваг умовно приймається як основна етична презумпція, то цим неминуче визначається основна ідея економічної теорії добробуту - ідея оптимізму Парето.

Розходження між ефективністю і неефективністю можна проілюструвати стосовно до дуже простої моделі ринкової економіки за допомогою діаграми, запропонованої Эджуортом і Боули (див. мал. 1).
                           

Рис.1

Припустимо, що маються два індивідууми, А и В, а також постійний по величині суспільний фонд