Привертає до себе увагу той факт, що на лідерів банківського «хіт-параду» припадає майже третина всіх активів системи комерційних банків України, зобов’язань і кредитного портфеля, п’ята частина — балансового капіталу. Вони акумулювали близько третини коштів суб’єктів господарської діяльності та фізичних осіб, вкладених у комерційні банки. Лідирують вони й за кількістю емітованих платіжних карток (Приватбанк — 2,3 млн., або майже 36% загальної кількості, Промінвестбанк — 1,1 млн., «Аваль» — 630 тис.).

На початок березня 2003-го року, за даними НБУ, у структурі балансового капіталу українських банків на статутний капітал припадало 62%, результат минулих років — 20,1%, результати переоцінки основних коштів і нематеріальних активів — 7,8, результат поточного року — 1,6, резервний фонд — 5,1, емісійна різниця — 2,6, загальні резерви — 0,8%. Водночас кошти суб’єктів господарської діяльності становили 35,5% сумарних зобов’язань банків, вклади фізичних осіб — 36,7, міжбанківські кредити й депозити — 10,9, кошти бюджету та позабюджетних фондів — 3,9, кошти НБУ — 2, кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій, — 1,5, субординований борг — 1,5, цінні папери власного боргу — 1, інші зобов’язання — 7%.

Водночас навіть побіжний погляд на наведені параметри та пропорції, що склалися в системі комерційних банків України, дозволяє дійти висновку, що в цій сфері є безліч проблем, вирішити які слід негайно.

2.2 Регулювання діяльності банків

Щодо правового впливу на банківську діяльність, то його можна розділити на зовнішній і внутрішній (рис. 1.2).

Рис. 2.3. Інструменти впливу на банківську діяльність[14]

Головним джерелом регламентації роботи банків є Закон України «Про банки і банківську діяльність», в якому чітко розмежовуються функції Національного банку України (НБУ) та комерційних банків (КБ), порядок створення, капітал, відповідальність, контроль та інші моменти. НБУ, як керівний орган діяльності банківської системи України, працює відповідно до Закону України «Про національний банк України», в якому регламентується його законодавче право здійснювати вплив на роботу банків з допомогою видачі їм ліцензій, постанов, положень, рекомендацій тощо. У зв'язку з тим, що банківські установи обслуговують юридичних та фізичних осіб незалежно від форми власності та організаційної будови, вони повинні спиратися на ті законодавчі акти, які регламентують діяльність клієнтів для визначення специфіки їх обслуговування. Особливості ринкової інфраструктури в цілому та сегментів ринку зокрема (валютний, фінансовий, кредитний та ін.) зумовлюють вплив на законодавчу базу банку всіх загальноекономічних норма-тивних актів. Причому комерційні банки залишаються підзвітними, в кінцевому результаті, Національному банкові України.

Нормальному розвитку вітчизняної банківської системи перешкоджають численні об’єктивні й суб’єктивні чинники. Серед перших — дуже низькі доходи переважної більшості населення України (грошові доходи з розрахунку на душу населення в грудні 2002 року становили 340 грн., за прожиткового мінімуму — 342 грн.), так і не відновлена повною мірою довіра населення до комерційних банків, відсутність належної системи гарантування банківських вкладів (гарантується лише 1500 грн.), значна питома вага збиткових підприємств (за результатами минулого року — приблизно 2/5 загальної чисельності), колосальна (за світовими мірками) частка наявного грошового обігу (на середину березня 2003-го — понад 26 млрд. грн., або майже 2/5 усієї грошової маси). З урахуванням цього можна говорити, що в Україні майже немає відносно стабільних джерел надходження ресурсів у комерційні банки.[15]

Водночас резервні вимоги до банків залишаються досить високими. Якщо в ЄС резервна ставка коливається в діапазоні від 0 до 2%, то в Україні наприкінці 2002 року — від 0 до 14%.

До розряду суб’єктивних чинників, які гальмують розвиток банківської системи, слід зарахувати вузькість асортименту пропонованих послуг (якщо у провідних закордонних — до трьохсот видів послуг, то в українських — набагато менше), наявність проблемних кредитів, відсутність кредитних історій, кредитних бюро. До цього переліку необхідно додати ще й проблеми, пов’язані з ліквідністю застав.

Комерційні банки здебільшого так і не повернулися обличчям до реального сектора економіки України, що значною мірою зумовлено як їхньою неготовністю надавати великі й довгострокові кредити, так і нестійкістю функціонування виробничих підприємств, відсутністю реальних структурних перетворень у вітчизняній економіці, а отже — високими кредитними ризиками. Попри помітну останніми роками тенденцію до зниження, кредитні ставки комерційних банків усе ще майже втричі перевищують дисконтну ставку НБУ.

Спостерігається значна концентрація кредитних ризиків в обмеженого кола позичальників. Недосконалою залишається і структура кредитів, наданих суб’єктам господарської діяльності. У результаті кошти йдуть переважно не на інвестиційні потреби госпсуб’єктів, а на поточне споживання. Звідси й невисокий економічний ефект від такої кредитної політики.

Дуже незначною в загальній кредитній масі українських комерційних банків (усього 7%) залишається частка кредитів фізичним особам.

Банківська система досі практично не має необхідних технологій і досвіду ефективного проектного фінансування або інвестиційного посередництва.

Кадровий потенціал банків ще не відповідає повною мірою сучасним вимогам з об’єктивних причин. Як відзначають експерти, для належної підготовки банківського службовця, набуття мінімального