Складно все зводити до відсутності досвіду, проте ж зі 157 комерційних банків, які функціонували торік в Україні, 11 спрацювали зі збитками, а чистий прибуток ще 14 банків коливався в межах усього від 7 до 99 тис. грн. Рентабельність активів банків України на початок 2003 року становила лише 1,3%, збільшившись протягом року лише на 0,1 відсоткових пункту, а рентабельність капіталу — 8,4% (0,7 в.п.).

Банки гостро відчувають недосконалість, а в окремих випадках — відсутність належної нормативно-правової бази. Зокрема це стосується захисту прав кредиторів, формування спостережних рад комерційних банків, стимулювання підвищення капіталізації та збільшення обсягів залучення коштів фізичних і юридичних осіб, недопущення перекладання на банки не властивих їм функцій контролюючих органів і т.п. Водночас багато нормативно-правових актів, що регламентують банківську діяльність, мають переважно організаційно-адміністративний характер і тому навряд чи можуть дати бажаний ефект у справі неухильного та стабільного розвитку банківської системи.

Попри зняття 1998 року обмеження на участь іноземного капіталу в банківському секторі України, а 2000-го — вимоги про мінімальну величину статутного капіталу банків з іноземною участю, низка регулятивних вимог до руху капіталу усе ще можуть розглядатися як такі, що ускладнюють доступ на ринок банківських послуг країни або вихід українських банків на ринки інших країн. Це, зокрема, вимоги: здійснення інвестицій в Україну виключно у валютах, які широко використовуються для платежів у міжнародних операціях і продаються на провідних світових валютних ринках; реєстрації резидентами отриманих кредитів в іноземній валюті та обмеження реєстрації договорів, відсоткова ставка за якими перевищує розмір середньозваженої відсоткової ставки, за якою комерційні банки України надають суб’єктам господарювання кредити в іноземній валюті на внутрішньому ринку; ліцензування інвестицій резидентом за кордон. При цьому задля справедливості слід відзначити, що з 145 країн — членів СОТ тільки 31 не має обмежень у фінансовому секторі. У США, приміром, діє закон про регіональні реінвестиції, що змушує всіх учасників ринку фінансувати різні програми регіонального розвитку, кредитування (у тому числі пільгового) відсталих регіонів.

Усе ще не вирішене питання створення в Україні філій іноземних банків, які не мають статусу юридичної особи та власного капіталу, здатних розширити потенційні можливості кредитування, підвищити якість банківських трансакцій. Тим часом побоюванням щодо неконтрольованості таких філій, створення додаткового тиску на вітчизняні банки можна було б протиставити впровадження для філій національного режиму банківського нагляду, їхню участь у національній системі страхування банківських депозитів.

Є системні проблеми (нормативно-правового, регуляторного характеру), що стосуються діяльності банків на фондовому ринку України.

Різні гілки влади час від часу намагаються спростити доступ до банківської таємниці.

Запропонована НБУ «Комплексна програма розвитку банківської системи України на 2003—2005 роки» покликана виділити основні цілі та пріоритети такого розвитку, шляхи й напрями їх реалізації, передумови для успішного виконання банківською системою завдань, які стоять перед нею. Представляючи Програму, голова НБУ С.Тигіпко підкреслив, що Нацбанк і банківська система в цілому мають підсилити стимулюючий вплив на розвиток економіки, банки повинні стати двигуном економічного розвитку країни і, відповідно, сприяти збільшенню доходів українців.

Як основні цілі подальшого розвитку в Програмі визначені:

зміцнення банківської системи України, підвищення її стійкості до криз;

зміцнення довіри до банківської системи з боку вкладників та інвесторів;

активізація діяльності банків із залучення коштів та їх трансформації в кредити для реального сектора економіки;

поглиблення інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий простір.

Що ж, заперечень щодо цільової спрямованості банківської системи немає. Проте далі, у другому розділі Програми, є класичний набір завдань на кшталт «підвищити», «удосконалити», «забезпечити», «розширити», «запобігати та протидіяти», «продовжити» без будь-яких конкретних механізмів практичної реалізації. Хоча задля справедливості слід визнати наявність у додатках до Програми переліку заходів щодо виконання її наступних розділів.

Водночас характеристика принципів і напрямів взаємодії органів державної влади з банківською системою доповнюється вимогою забезпечення з боку центральних і місцевих органів влади положень законодавства про невтручання в діяльність банку та створення рівних умов діяльності для всіх банків. А хіба це не їх святий обов’язок? Залишається незрозумілим, як (за рахунок чого) визначатимуться пріоритетні напрями соціально-економічної діяльності, що потребують кредитної підтримки та державних механізмів її стимулювання; удосконалюватиметься система управління держборгом; поетапно збільшуватиметься сума гарантованого відшкодування за вкладами.

Якихось істотних новацій практично не містять також розділи Програми про удосконалення структури банківського сектора (хіба що за винятком можливості створення банківських об’єднань) і посилення надійності банківської системи та забезпечення її прозорості.

Є серйозні сумніви в тому, що інтеграція вітчизняної банківської системи у світовий фінансовий простір буде можлива лише на основі запропонованих у Програмі заходів. Для цього насамперед необхідно вжити рішучих заходів із підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняних комерційних банків шляхом нарощування їхньої капіталізації, активів, удосконалення ресурсної політики, поліпшення менеджменту.

Взагалі ж «Комплексна програма розвитку банківської системи України на 2003—2005 роки» дуже скидається (принаймні структурно та ідеологічно) на п’ятирічну Стратегію розвитку банківського сектора Російської Федерації — спільний продукт уряду та Банку Росії, оприлюднений ще наприкінці 2001 року.

Задля справедливості слід визнати, що НБУ останніми місяцями активізував діяльність з реформування банківської системи. У цьому плані заслуговують на увагу, зокрема, практичні кроки з реформування валютного ринку (скасування п’ятивідсоткового обмеження відхилення курсу обмінних пунктів від офіційного під час купівлі-продажу наявної валюти); програми довгострокового рефінансування комерційних банків, які здійснюють інвестиційне кредитування; впровадження програми розвитку масових безготівкових платежів, спрямованої на поліпшення структури грошового обігу та зменшення частки розрахунків готівкою; новації у сфері