Суперечливість приведених деяких поглядів, визначень і складових понять "інфраструктури" досить очевидні, хоча кожне з них, так чи інакше, проливає світло на роль і місце інфраструктури в сучасних економічних відносинах, але в теж час і свідчить про відсутність єдиного підходу в розумінні сутності інфраструктури.

Аналіз точок зору західних економістів про сутності інфраструктури приводить до загального висновку: усі вони визначають інфраструктуру як комплекс загальних умов, що забезпечують розвиток приватного підприємництва в основних галузях народно-господарського комплексу і задовольняючих потреб усього населення.

Більшість вітчизняних економістів розвивають цю точку зору, відзначаючи основні моменти сутності інфраструктури, визначаючи її як сукупність обслуговуючих галузей загального користування (енергетика, будівництво, зв'язок, транспорт, наукові установи, загальне і професійне утворення й ін.). (Ефективність капіталовкладень в інфраструктуру. М., 1978).

Узагальнюючи можна сказати, така нечіткість і відсутність єдності, на наш погляд, у підходах до визначення економічної сутності інфраструктури привела до існування двох методів тлумачення цього поняття як економічної категорії: розширювального й обмежувального (вузького).

Прихильники першого методу до інфраструктури відносять усі галузі так називаної невиробничої сфери. Представниками розширювального тлумачення (В.А. Жамин, В.П. Красовский і ін.) під цим розуміють комплекс галузей, основною функцією яких є забезпечення послуг по розвитку профілюючих структур народного господарства.

Але тут необхідно відзначити, по-перше, умовність розподілу в статистику народного господарства на виробничу і невиробничу сфери. Як правило, до невиробничої сфери відносять сферу послуг, хоча послуги бувають як виробничі, так і невиробничі. По-друге, і в самій сфері послуг є галузі і підгалузі, що створюють загальні умови розвитку цієї сфери.

Тому нам здається, що "вузьке" тлумачення сфери послуг дозволяє більш чітко осмислити, визначити економічну сутність інфраструктури. Прихильники цього тлумачення визначають інфраструктуру як організаційно-економічну систему, що забезпечує рух різного виду потоків: товарній, сировинних, фінансових, трудових, інформаційних, на основі якої, можливо результативне функціонування економічно ефективної системи в цілому, а також виконання функцій саморегулювання і самонастроювання відповідно до кон’юктурними коливань ринку. (Логістичні стратегії руху товарів. Міжвузівський науковий збірник. Саратов, 1997., С. 86, 59).

Крім приведеного нами є й інші тлумачення вузького підходу до визначення інфраструктури.

Таким чином, даний підхід дозволяє чітко виразити економічну сутність інфраструктури, виділити основний критерій, по якому можна чіткіше підходити до визначенню структурних підрозділів інфраструктури. Тому даний підхід можна прийняти за один з робочих варіантів для подальшого уточнення складові інфраструктури.

2. Види інфраструктури.

Класифікувати елементи інфраструктури необхідно так. Інфраструктура по ієрархічному рівні галузей економіки підрозділяється на-

- народногосподарську,

- регіональну;

- інфраструктуру підприємств і їхніх об'єднань.

За внутрішньогосподарською формою власності виділяються:

- інфраструктура виробництва державного і частого капіталу,

- інфраструктура сільського господарства, промисловості, будівництва і т.д. - по галузевій ознаці;

- інфраструктура підприємництва, банківської діяльності, комерційної і т.д. - по сфері господарської діяльності;

- інфраструктура ринку, інфраструктура державної підтримки і т.д. по інституціональній ознаці.

Інфраструктура ринку має важливе значення для формування і розвитку підприємницької діяльності. Важливо, щоб усі компоненти інфраструктури ринку створювали сприятливі загальні умови для ефективної підприємницької діяльності в країні, реї іоні і підприємницьких структурах. З цих позицій важливо насамперед осмислити інфраструктурний комплекс ринку в цілому, регіональний комплекс, а також внутрішньогосподарську систему інфраструктурного обслуговування.

3. Інфраструктура страхового ринку.

Аналіз реального стану справ на страховому ринку України переконує, що для нормального функціонування страхового ринку необхідна налагоджена дієздатна система взаємопов'язаних спеціалізованих організацій, що могли б обслуговувати потоки страхових послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили, інформації, тобто необхідна розвинена інфраструктура страхового ринку.

Саме інфраструктура страхового ринку забезпечує можливості реалізації економічних інтересів страховиків та страхувальників, сприяє координації дій усіх суб'єктів страхового ринку, допомагає інтегруватись у світовий економічний простір. До елементів інфраструктури страхового ринку ми відносимо: правове і нормативне забезпечення; інформаційну мережу; кредитно-фінансову систему; систему підготовки кадрів (сюрвейєри, андерайтери, страхові комісари); наукове обслуговування; аудиторську мережу; професійну етику і мову. Розвиток інфраструктури сприятиме активізації страхової діяльності, а отже, посилюватиме захищеність усіх ланок економічного життя суспільства.

Страховий ринок, таким чином, являє собою складну, багатофакторну, динамічну, відповідним чином структуровану систему. Ця система реально функціонує, отже, відповідно взаємодіють усі складові страхового ринку, котрий можна розглядати як єдність внутрішньо організованої системи та зовнішнього стосовно до цієї системи оточення. Внутрішня система страхового ринку взаємодіє із зовнішнім середовищем. Вони взаємообумовлюють одна одну, взаємодоповнюють страховий простір в цілому.

Зовнішнє середовище страхового ринку являє собою сукупність факторів, дія яких не опосередковується безпосередньо впливом страховика. Внутрішня система характеризується тим, що страховик спроможний безпосередньо впливати на процеси, що відбуваються, має реальні можливості для корекції своїх дій і очікує відповідної адекватної зміни у внутрішній сиcтемі. До факторів, що визначають вплив страховика на внутрішній стан страхового ринку, належать: страхові продукти, що їх пропонує страховик, умови, на яких укладаються страхові договори; системи просування страхових продуктів (послуг) на ринок; тарифна політика страховика; механізми вивчення попиту та його зміни.

До елементів внутрішньої системи страхового ринку можна віднести фінансовий та кадровий потенціал страхової компанії, наявність та міра довіри страхувальника до страховика, його уміння співпрацювати із фінансовими інститутами, якість маркетингової діяльності та ефективність стратегічних рішень. Діяльність страховика саме у внутрішній системі страхового ринку спонукає формування попиту на страхові послуги, сприяє зростанню обсягу та асортименту пропозиції страхових продуктів і таким чином створює належні умови для управління і контролю