Орендна плата складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингові послуги, що дорівнює проценту за кредит.

Дохід банку від лізингових послуг включає: лізинговий процент, залишкову вартість майна до моменту закінчення строку оренди, податкові пільги, пов'язані з інвестуванням в обладнання.

Плата за лізингову послугу нижча від позичкового процента, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати грошову позичку для оренди дорогого обладнання.

Банк має можливість установлювати оплату за лізингову послугу нижче за позичковий процент за рахунок того, що оренда надає йому право користування інвестиційними пільгами при оплаті податків, тобто він ділиться з клієнтами одержаною вигодою у формі зниження процента.

У міжнародній банківській практиці досить поширений лізинг із залученням коштів (оренда інвестиційного типу). При здійсненні такої лізингової операції банк організовує одержання довгострокової позички в одного або кількох кредиторів на суму до 80% вартості зданих в оренду активів [26, c. 121]. За організацію позички він одержує від орендаря додаткову винагороду. Крім того, ця операція дає можливість банку скоротити базу оподаткування за рахунок віднесення процента за взятий кредит на витрати своєї діяльності.

Факторинг - банківська послуга, яка виникла в банківській практиці в 50-ті роки XX ст. [25, c. 55]. Він являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов'язані з постачанням товарів або наданням послуг.

Факторингова послуга оформляється укладанням між банком і клієнтом спеціального договору. При цьому функціями банку є не тільки стягнення боргів, а й обслуговування боргу: аналіз платоспроможності боржників, інкасування, залікові операції, прийняття на себе ризику несплати тощо. Клієнт, що продав дебіторські рахунки, одержує, від банку гроші (готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми рахунків. Залишені 10-20% суми банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення всієї купленої дебіторської заборгованості. Після повернення боргу банк повертає стягнену суму клієнту.

За факторні послуги банк стягує з клієнта плату, яка включає комісію за послуги з обслуговування боргу і позичковий процент. Комісія нараховується від усієї суми куплених у клієнта дебіторських рахунків, а позичковий процент - від суми наданого клієнту авансу. У зв'язку зі швидким обігом дебіторських рахунків і викликаною цим нетривалістю строку користування авансом (позичкою) дохід банку від позичкового процента менший, ніж комісійні платежі.

Гарантія - це зобов'язання гаранта, що видається на прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредитору принципала відповідно до умов гарантійного зобов'язання певну грошову суму. Гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сплачених за гарантією сум, якщо інше не передбачене договором гарантії з принципалом. Видаючи гарантію, банк повинен переконатися у платоспроможності клієнта, оскільки видача гарантії, по суті, має кредитний характер. Банки беруть на себе зобов'язання при несплаті клієнтом у строк належних платежів здійснити їх за рахунок власних ресурсів. Банківська гарантія може надаватися і під відповідне забезпечення, тобто супроводжуватися відповідною заставою майна. Банківські гарантії можуть бути спрямовані на виконання клієнтом своїх зобов'язань за торговельними та фінансовими угодами: тендерна гарантія; гарантія виконання контракту; гарантія надання кредиту і виставлення акредитива; гарантія платежу; акцептування та звалювання векселів тощо.

Трастові послуги засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа-засновник передає своє майно у розпорядження іншої особи - довірчому власнику, для управління в інтересах третьої особи -бенефіціара. Отже, у зазначених правовідносинах беруть участь три сторони:

- довіритель майна (засновник);

- довірчий власник (траст);

- бенефіціар - особа, на користь та в інтересах якої надаються довірчі послуги. Ним може бути сам довіритель майна або третя особа.

Банки, виконуючи функції трасту, можуть:

* обслуговувати облігаційні послуги;

* здійснювати тимчасове управління справами компаній на випадок їх реорганізації чи ліквідації;

* надавати послуги депозитарію (зберігання акцій, за якими акціонери передали право голосу уповноваженим представникам);

* здійснювати розпорядження активами;

* інвестувати кошти клієнта у визначені ним види активів;

* управляти коштами благодійних фондів;

* зберігати цінності.

За надання довірчих послуг банк стягує плату, розмір якої установлюється в договорі між банком та клієнтом [23. c. 211].

1.3. Зарубіжний досвід оподаткування банків

Для сучасної практики оподатковування комерційних банків у розвинутих країнах світу характерні наступні особливості (табл. 1.1) [23, c. 144]:

· низька питома частка податків у доходах бюджету, що сплачуються підприємствами (у т.ч. банками);

· застосування єдиного податку на прибуток для підприємств і банків;

· широке застосування податкових відрахувань на суму амортизаційних відрахувань, для створення резервних фондів, для покриття збитків;

· надання можливості відрахування із суми виторгу усіх витрат, зв'язаних з її одержанням;

· звільнення від сплати непрямих податків операцій, зв'язаних з банківською діяльністю;

· відсутність податків з виторгу (обороту);

· повне або часткове звільнення від оподаткування і податком на прибуток відсотків по позиках, отриманим фізичними і юридичними особами.

Традиційно корпоративний податок та інші податки на прибуток компаній, що включають усі види обкладання прибутку компаній на центральному і місцевому рівнях і засновані на вилученні по визначених ставках чистого оподатковуваного прибутку, розглядаються як основна форма податкового вилучення. Однак насправді частка податків на прибуток компаній у загальній сумі податків відносно невелика і складає в останні роки близько 8-10 % у США, близько 7, 5 % у Великобританії і близько 5 % у Німеччині. Причому можна виділити загальну тенденцію до зниження ставок податків