При розмаїтості теоретичних підходів і програм економічної стабілізації, можна виділити два основних сценарії: ортодоксальний і неортодоксальний.

Ортодоксальний сценарій стабілізації – сукупність макроекономічних заходів, що включають мінімізацію бюджетного дефіциту, проведення твердої кредитно-грошової політики і фіксування номінальної грошової чи маси обмінного курсу валюти в якості «якоря» для рівня цін. Якщо ці заходи проводяться швидко, то вони називаються «шоковою терапією».

Відповідно до цього сценарію, дані міри повинні не розтягуватися на багато років, а проводитися за 1-2 року, щоб не дати сформуватися стійким інфляційним чеканням. По-друге, передбачається чи усунення мінімізація дефіциту державного бюджету. Небезпечний не тільки сам дефіцит, але й інфляційні методи його фінансування. Цей підхід припускає відмовлення від емісійного покриття дефіциту. По-третє, передбачається проведення твердої кредитно-грошової політики, контроль над обсягом грошової пропозиції, припинення роздачі пільгових кредитів. По-четверте, передбачається вести боротьбу з інфляцією й інфляційним чеканням за допомогою так називаного номінального «якоря». Номінальний «якір» – це макроекономічний показник, що фіксується на визначеному рівні при здійсненні стабілізаційних програм. У якості «якоря» можуть фіксуватися обмінний курс валюти, пропозиція грошей «номінальна грошова маса», номінальна заробітна плата.

Однак ортодоксальний підхід далеко не завжди виявляється ефективним. Це залежить від економічних особливостей країн. У зв'язку з цим необхідно розглянути інший сценарій макроекономічної стабілізації.

Неортодоксальний підхід до макроекономічної стабілізації – це тверда кредитно-грошова політика в сполученні з регулюванням цін і доходів. По суті, цей підхід містить у собі методи ортодоксального сценарію, але вона доповнюється контролем над заробітною платою і цінами, тобто використання зарплатного «якоря» (фіксується рівень номінальної заробітної плати).

При переході до ринкової економіки поряд з макроекономічною стабілізацією і структурними реформами найважливішим елементом є приватизація – перехід державного майна в приватний сектор економіки.

У країнах з розвитий ринковою економікою приватизація здійснюється у випадку кризи державного сектора економіки, тобто неефективного розподілу ресурсів за допомогою державного втручання. Приватизація проходить тільки в тих секторах економіки, де після переходу власності в приватний сектор ефективність економіки зростає (так нерозумно, наприклад, приватизувати залізничний транспорт).

У колишніх соціалістичних країнах інша ситуація. Тут мова йде навіть не про державний сектор, а про монополізм державної власності – тотальному одержавленні всіх сторін господарського життя. От наслідку цього явища:

- витратний характер матеріального виробництва;

- зниження чи відсутність стимулів до підвищення продуктивності праці;

- застій у розвитку техніки і технології;

- утриманство, патерналізм, як у сфері виробничої діяльності, так і на рівні домашніх господарств;

- розростання тіньової економіки.

Таким чином, приватизація в перехідній економіці служить реалізації декількох цілей:

1. Економічної (підвищення ефективності функціонування господарства)

2. Фіскальної (збільшення доходів держбюджету за рахунок продажу державних підприємств у приватні руки)

3. Соціальної (забезпечення соціального світу, особливо коли мова йде про безкоштовну приватизацію)

При проведенні приватизації виділяють два основних підходи: платна і безкоштовна приватизація.

Безкоштовна приватизація. Практична реалізація її полягає в тому, що кожен громадянин країни наділяються приватизаційними чеками – «ваучерами».

Платна приватизація. У цьому випадку державна власність підлягає продажу по різних схемах. Головна ідея – продаж державного майна на аукціонах за гроші.

В економіці України за роки панування командно-адміністративної системи Радянського Союзу відбулися серйозні структурні деформації:

- практично повна монополізація всіх галузей підприємствами державного сектора, унаслідок чого багато хто з них неефективні;

- мілітаризація промисловості і гіпертрофія важкої індустрії;

- відсутність цінових і інших ринкових індикаторів, що зробили неможливим процес саморегуляції рівнів попиту та пропозиція;

- адміністративна система розподілу інвестиційних і інших ресурсів: застій сільського господарства, нерозвинені сфера послуг і соціальна інфраструктура.

Таким чином, реформування економіки здійснюється з метою ліквідації цих дисбалансів. Основні розбіжності виникають, коли мова йде про методи реформування. Є два підходи: у першому упор робиться на ринкові механізми, що сформувалися, що і без державного утручання визначать напрямок структурних реформ. Цей підхід критикують за те, що ринкові механізми в перехідній економіці дуже слабкі і часто перекручені пережитками командно-адміністративної системи. Тому, якщо пустити на самоплив процеси переорієнтації економіки на виробництво споживчих товарів і послуг, демілітаризацію, підвищення ефективності використання ресурсів, формування нової експортної бази, те це може привести до катастрофічних наслідків: глибокому спаду виробництва, масовому безробіттю, утраті країною наукового потенціалу, криміналізації суспільства. В остаточному підсумку це приведе до консервації ще недорозвиненої ринкової структури і згортанню реформ.

Відповідно до другого підходу, держава повинна брати активну участь у проведенні структурних реформ. Воно повиннео взяти на себе розробку і рішуче проведення в життя заходів для додання ринковим процесам спрямованого характеру. Будучи єдиним могутнім інститутом у пострадянському суспільстві, держава повинна прийняти відповідальність по виконанню наступних задач:

1. підтримка виробництва на життєздатних підприємствах, при цьому одночасно повинні згортатися свідомо нежиттєздатні підприємства;

2. антимонопольне регулювання і сприяння підприємництву;

3. стимулювання економічно прогресивних структурних зрушень в економіці;

4. підтримка приватних інвестицій і банківського інвестиційного кредиту;

5. сприяння формуванню внутрішніх інвесторів і залучення іноземних інвестицій

6. організація ефективного використання іноземних кредитів;

7. поступове зближення структури світових і внутрішніх цін, а також активне просування вітчизняної продукції