Чи справедливе ринкове формування доходів? Що краще – ринковий розподіл доходів, що коректується державним регулюванням, чи державний розподіл, корегований ринком? Це не дозвільні питання.

Прагнення до рівності доходів, що втілює, на думку багатьох, соціальну справедливість, завжди супроводжується падінням економічної ефективності, тому що немає для чого ефективно працювати ні "бідному" (усе рівно суспільство підтримає), ні "багатому" (усе рівно суспільство відніме).

Нерівність же в доходах забезпечує економічну ефективність, але супроводжується соціальною несправедливістю у виді значної майнової диференціації суспільства.

Таким чином, вибір між рівністю і нерівністю доходів перетворюється у вибір між «соціальною справедливістю» і «економічною ефективністю»

Звичайно, «ринковий» розподіл доходів несправедливий, але він хоча б у стані компенсувати цю несправедливість економічною ефективністю виробництва, що забезпечує сукупний продукт у розмірах, достатніх для підтримки незаможних у виді трансферних платежів і великих соціальних програм (це і є «соціально-орієнтоване ринкове господарство»).

«Справедливий» же розподіл доходів означає підрив стимулів до ефективної роботи і завершується звичайно тим, що справедливо розподіляти стає просто нічого. Це добре підтвердив так називаний «Шведський соціалізм», у результаті прагнення уряду до соціальної справедливості економічна ефективність економіки значно впала і країна виявилася на порозі економічної кризи.

Таким чином, соціальна політика держави в ринковому господарстві повинна бути дуже тонким інструментом, з одного боку, вона покликана сприяти соціальній стабільності і зм'якшенню соціальної напруженості, а з іншого боку — ніяким чином не підривати стимулів підприємництва і високоефективної праці по найманню.

З цих позицій приходиться визнати, що «несправедлива економічна ефективність» сьогодні має об'єктивну перевагу перед «неефективною соціальною справедливістю». І хоча їхнє зближення складає зміст соціально-економічного прогресу, у доступний для огляду історичний період ця альтернатива зберігає свою тверду однозначність.[16]

На жаль, стримке зростання масштабів бідності в нинішньої Україні було практично неминуче. Воно є платою за той застій в економіці, що існував у СРСР протягом 60-х-80-х років. Період «застою» привів до того, що в спадщину від СРСР Україні дісталося господарство із застарілою структурою, технічно відсталими підприємствами, низькою продуктивністю праці, надмірно високими нормами витрати матеріалів і енергії на виробництво товарів, виснаженими варварською експлуатацією природними ресурсами.

З таким же «вибухом бідності» зіштовхувалися й інші країни, що переживали перехідний період, коли їм приходилося різко змінювати економічну політику і багато елементів самої економічної системи суспільства.

У числі бідняків зараз переважають багатодітні родини, молодь і безробітні. Для поліпшення умов життя найбідніших громадян держава звичайна надає їм допомогу через соціальні програми.

Ця допомога здійснюється, як правило, у формі різного роду програм соціальної підтримки.

Перший і самий очевидний спосіб такої підтримки – дати бідним додаткові кошти чи можливість одержання частини товарів безкоштовно, або придбання їх за зниженими цінами. Цю задачу звичайно вирішують за допомогою соціальних трансфертів, тобто грошової і матеріальної допомого біднякам, сформованої за рахунок коштів, зібраних із заможних громадян країни.

Немає сумнівів у тому, що система підтримки рівня доходів, не говорячи вже про муніципальну допомогу, субсидії на житло, законодавство про мінімальну заробітну плату, субсидії, допомогу ветеранам, приватних пожертвуваннях через благодійні товариства, пенсії, додаткову допомогу по безробіттю і т.д., надає істотну допомогу в зменшенні бідності. З іншого боку, ця система викликала в останні роки безліч різноманітних критичних зауважень.

1. Неефективність управління. Опоненти стверджують, що змушене збільшення числа благодійних програм створює неповоротну, неефективну бюрократичну систему, що залежить від величезного управлінського апарату. Управлінські витрати складають досить велику частку всього бюджету багатьох програм.

2. Несправедливість. Благодійні програми породжують істотну несправедливість, тому що люди, в однаковій мірі нужденні, одержують неоднакову допомогу.

3. Стимули до трудової діяльності. Головний контраргумент полягає в тому, що більшість програм по підтримці рівня доходів послабляє стимули до праці, послабляє зацікавленість найменш працьовитих, обдарованих і активних громадян у більш інтенсивній роботі заради заробітку, тому що допомога дозволяє ним досягти цілком прийнятного співвідношення «заробіток - зусилля». Цей аспект – розбещуючий вплив заходів соціальної підтримки на бідняків. Також вони підривають стимули до більш продуктивної діяльності в найбільш працьовитих, обдарованих і активних членів суспільства: адже в міру зростання доходів їм приходиться через податки віддавати усе більшу їхню частину на допомогу найбіднішим.

Таким чином, розширення масштабів соціальної підтримки вимагає посилення оподатковування фірм і найбільш активних заможних членів суспільства. А це може створити погрозу для розвитку країни в цілому.

Тим часом при нормально відрегульованій економічній системі саме підвищена економічна активність найбільш обдарованих, працьовитих чи заповзятливих громадян об'єктивно рухає економічний прогрес усього суспільства, веде до зростання «пирога благ», що може бути поділений у даний момент часу.

От чому боротися з бідністю необхідно не тільки і, може бути, навіть не стільки за рахунок соціальних трансфертів, скільки за рахунок допомоги найбіднішим громадянам у збільшенні їхній зароблених, а не дарованих державою доходів.

Найбільш результативними при цьому є наступні способи:

1. Створення рівних «стартових умов» для всіх громадян. Це означає, що успіх кар'єри кожного повинний визначатися тільки його уродженими здібностями і ніякі соціальні умови не повинні заважати громадянам стартувати в рівних умовах. На практиці для цього потрібно заборонити будь-яку дискримінацію при прийомі на роботу з расових, соціальних чи інших ознак, забезпечити всім дітям нормальні умови для розвитку (це торкається проблеми харчування, виховання, медичного обслуговування, середньої і вищої освіти);

2. Розширення можливостей знайти роботу навіть для тих, хто обдарований природою менш щедро.

Усі розвинуті країни світу постійно продовжують удосконалювати свої системи соціальної підтримки незаможних. Вони намагаються знайти ту грань,