У промислово розвинених країнах застосовують певні механіз-ми корпоративного управління: методи внутрішнього контролю — прямий контроль з боку акціонерів на основі використання права голосу на зборах акціонерів; представництво в радах директорів і зовнішнього — правові норми, що визначають функції й відпові-дальність директорів корпорації; механізм ворожих поглинань, бан-крутства компаній, що працюють неефективно. Саме останні два ме-ханізми і забезпечують перерозподіл прав власності в разі неефек-тивного контролю з боку акціонерів. Зовнішній механізм контролю за діяльністю корпорації також забезпечують фінансові ринки. Вони спонукають керівництво до ефективної діяльності, щоб власники не ліквідували своїх пакетів акцій. Проте дієвість такого контрольного механізму залежить від того, як легко незадоволеним акціонерам продати свої пакети, тобто якою мірою досконалі й ефективні ці ринки. Високорозвинені фінансові ринки не лише дають змогу неза-доволеним діяльністю корпорації продати свої акції, а й передати уп-равління компанією кращим менеджерам (через механізм ворожих поглинань і придбань).

Залежно від того, який механізм контролю домінує — зовнішній чи внутрішній, у діяльності корпорацій сформувалося дві моделі уп-равління: американська і німецька. Вони загальновизнані у світі і для інших країн є стандартними. Перша модель спирається на зовнішній контроль за фінансовою діяльністю корпорації через систему зов-нішніх перевірок і противаг; друга, навпаки, орієнтується на внут-рішні чинники впливу через мережу внутрішніх контактів між основ-ними учасниками корпоративних відносин.

Розглянемо особливості обох моделей управління.

Американська система корпоративного управління. Характер-ною рисою корпоративної власності у США є відсутність домі-нантних інвесторів. Акції американських компаній дуже розпоро-шені, причому багато компаній взагалі не мають ні приватних, ні корпоративних акціонерів з більш як 1 % випущених в обіг акцій. Тому жодна окрема група власників не може претендувати на пе-реважне право представництва в компанії. До того ж неіндивідуальні володіння зосереджені в межах пенсійних та взаємних фон-дів. Ці інституційні інвестори, що нині контролюють понад 50 % американського ринку, переважно є тільки розпорядники грошей; вони не домагаються, як правило, представництва у правлінні й уникають відповідальності за власність, яку несе великий власник акцій в якійсь окремій компанії.

Банкам США за законом заборонено володіти корпоративним капіталом чи об'єднуватися з інвестиційними банками, яким це вла-стиво. Банківським холдинговим компаніям забороняється володіти контрольним пакетом акцій у компаніях, не пов'язаних з банківськи-ми операціями.

Значне розпорошення власності, коли велика кількість інвесто-рів володіє мізерною часткою корпоративного капіталу, перешкод-жає власникам контролювати управління, але надає їм можливість вибору, а саме "голосувати ногами", тобто продавати свої акції, що дуже важко зробити власникам великих паїв. Власники вели-ких паїв не можуть легко продати свої акції, принаймні так, щоб не зазнати відчутних збитків — в умовах ринку продаж великої кількості акцій, як правило, знижує їх ціну. Отже, для великих власників зацікавленість у прибутковості корпорації однаковою мірою необхідна і вигідна, а власник мізерної частки корпоратив-ного капіталу може розпродати свої акції дуже легко, тому він не такою ж мірою зацікавлений у внутрішньому контролі. Небезпека масового продажу акцій компанії впливає на поведінку менеджерів ще й тому, що при цьому підвищується вартість нагромадження но-вого капіталу, а також через загрозу активізації ринку контролю корпорацій.[11,c.21]

Завдяки місткості, досконалості та дієвості американські фінан-сові ринки відіграють важливу роль у дисциплінуванні менеджерів. Через злиття, поглинання, приєднання і купівлю компаній ці ринки дають змогу інвесторам встановлювати контроль над корпоратив-ним капіталом. Це заохочується суворою та обов'язковою вимогою гласності, що забезпечує велику за обсягом фінансову інформацію з тим, щоб уможливити належний нагляд і оцінку функціонування корпорації.

Номінально і юридично американські корпорації належать влас-никам корпоративних акцій. Така власність пов'язана з наглядови-ми привілеями, які економісти називають залишковими правами контролю: це право приймати рішення щодо використання капіталу корпорації у випадках, не контрольованих явно законом, або пере-даного іншим за контрактом. Залишкові права обмежені: за аме-риканським законом права акціонерів впливати на поточні справи в корпорації, по суті, зведені до вибору директорів корпорації, які потім ведуть справи корпорації від їх імені. Акціонери можуть голо-сувати за зміну статуту корпорації або правил внутрішнього роз-порядку і схвалювати або відкидати важливі "органічні" зміни, що призводять до ліквідації компанії (скажімо, злиття чи продажу). Проте акціонери не мають жодних прямих прав на прийняття рішень щодо ведення справ корпорації. Зокрема, акціонери не беруть безпо-середньої участі у встановленні дивідендів корпорації, найманні чи звільненні керівництва або визначенні напрямків важливих капіта-ловкладень корпорації.

Отже, юридичних прав у акціонерів небагато, а зобов'язань ще менше. Загальні збори акціонерів, які компанії змушені проводити щороку, схожі на церемоніальні заходи, що здійснюються швидше заради процедури. Втім, винятком є змагання за право голосувати від імені власників акцій. Акціонери можуть давати доручення дію-чому керівництву або іншим представникам. За американськими ак-ціонерними сертифікатами, які є іменними, ніхто інший голосувати не може без належно оформленого доручення від власника, завірено-го для кожного конкретного голосування з якогось питання. Цей процес і зміст посвідчень про передання голосу детально регулює Комісія із цінних паперів і бірж (SEC), що має право