3. Розміщення цінних паперів

Акції випускаються для того, щоб їх продати, тобто розмістити. Розміщення цінних паперів — це відчуження цінних паперів емітен-том первинним власникам через укладання громадянсько-правових угод. Розміщення звичайно має форму передплати — закритої або відкритої. Закрита передплата — розміщення цінних паперів поміж заздалегідь визначених інвесторів без публічного (тобто з викорис-танням засобів масової інформації) оголошення пропозиції. Відкри-та передплата — розміщення цінних паперів серед потенційно не-обмеженого кола інвесторів через оголошення публічної пропозиції і укладення громадянсько-правових угод. Під час відкритого продажу (розміщення, передплати) акцій забороняється надавати будь-кому будь-які привілеї щодо придбання цінних паперів. Це правило не за-стосовується у разі емісії державних цінних паперів, а також щодо використання акціонерами відкритих акціонерних товариств свого переважного права викупу нової емісії акцій.

На цьому етапі випуску цінних паперів перше слово належить так званому андеррайтеру (від англ. underwriter — передплатник). Це торговець цінними паперами, котрий виступає від імені і з дору-чення емітента відповідно до укладеного з ним договору або вику-повує в емітента цінні папери для їх наступного розміщення за пе-редплатою. Андеррайтери можуть розмістити й меншу кількість цінних паперів, ніж указано в проспекті. Частку нерозміщених цін-них паперів, котрої достатньо, щоб визнати емісію такою, що не відбулася, визначає держава. Протягом усього періоду відкритого продажу цінні папери не можуть продаватися за ціною нижче їхньої номінальної вартості або вартості, встановленої Комісією, виходячи з ринкової вартості цінних паперів цього емітента на фондових бір-жах чи в позабіржових торговельно-інформаційних системах.

Цінні папери, випуск яких не було зареєстровано, не підлягають розміщенню. Це не якась зайва причіпка: в Україні фондовий ринок перебуває у стадії становлення, коли підвищена увага надається са-ме обліку й реєстрації всіх об'єктів і процесів обігу цінних паперів. Реєстрація потрібна всім учасникам фондового ринку: емітенту — для відстежування руху і трансформації випущених ним цінних па-перів; інвестору — для гарантії одержання доходу; державі — для контролю й регулювання; посередникам — для якісного виконання послуг, які вони надають.

4. Реєстрація цінних паперів

Як свідчить практика фондових ринків багатьох країн, бурхливий розвиток сфери цінних паперів потребує якісних змін в інфраструк-турі цієї сфери. Передовсім, це стосується організації роботи з реєс-трації цінних паперів. Реєстр власників цінних паперів, випущених конкретним емітентом, потрібен останньому для того, щоб вести то-чний облік усіх тих, хто купив його цінні папери і перед ким він має зобов'язання. Дякуючи цьому, емітент постійно інформований не тільки про свої інтереси, а й про необхідність їхньої зміни. І тут ми підходимо до головного: емітент може сам виконувати функцію реєетроутримувача, а може передати її спеціалізованій організації, яка реєструватиме інвесторів для кожного емітента як свого клієнта.

Формування інфраструктури фондового ринку з орієнтацією на інтереси його основних учасників відбувалося історично. З давніх часів емітенти хотіли мати можливість постійно: стежити за зміною складу своїх вкладників; інвестори, у свою чергу, виявляли бажання одержувати вірогідну інформацію про перехід прав власності, а держава турбувалася про те, щоб не втрачати контролю за дотри-манням правил обороту цінних паперів. Відповідно до цього ство-рювалися служби — реєстроутримувачі, депозитарії і реєстратори. Нині функції реєстраторів виконують здебільшого реєстроутриму-вачі, або навпаки. Але це не скрізь так. У Франції, наприклад, функ-ції реєстроутримувачі в узяли на себе депозитарії. У Росії цей сектор інфраструктури фондового ринку ще остаточно не сформувався.

В Україні формується структура фондового ринку близька до французької моделі, що пояснюється необхідністю на даному етапі розвитку процесу обігу цінних паперів сконцентрувати в єдиній ор-ганізаційній структурі всі основні атрибути обслуговування цього процесу, а не розпилювати його по різних посередниках.

Слід зазначити, що термінологія в даному разі не є засадною. Можна говорити, наприклад, про систему Національного депозита-рію, куди включити спеціалізовані депозитарні установи у вигляді реє-страторів, а також депозитарії банків і посередників. А можна депо-зитарії (як сховища цінних паперів) зробити частиною загальної системи реєстрів України, в якій чільне місце належить реєстратору — юридичній особі, що спеціалізується лише на реєстраційній діяльності.

Проте таким видом діяльності може займатися і сам емітент. Згі-дно із законом «самообслуговування» допускається за умови, що кількість власників його іменних цінних паперів не перевищує 500. В іншому разі ця функція переходить до реєстратора. Це саме той випадок, коли спеціалізований поділ праці є найефективнішою ін-фраструктурою. Емітентові зручніше доручити цю діяльність реєст-ратору — клопоту менше, зберігання документів — надійніше. Але не слід розглядати реєстрацію цінних паперів як хоч би найменшу гарантію збереження їхньої вартості, а тим більше дохідності.

Емітентові бажано вдатись до послуг реєстратора і тому, що для самостійної реєстрації цінних паперів необхідно одержати дозвіл у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, а для цього подати чималу кількість документів, у тім числі кілька копій доку-ментів про підприємство-емітент, перелік керівників (першої особи, її заступника, головного бухгалтера) із зазначенням їхньої освіти і стажу роботи, розписати порядок ведення реєстру, подати нотарі-ально засвідчені копії кваліфікаційних свідоцтв штатних працівни-ків емітента, атестованих для ведення реєстраторської роботи, тощо.

3. Залучені кошти комерційних банків та їх характеристика

Вступ

1. Депозитні залучені кошти банку

2. Недепозитні залучені кошти