Продовження масштабного вивозу капіталу за межі України порозумівається не тільки особливостями інвестиційного клімату країни, але і базовими представленнями олігархії про особисту / фамільну (сімейну) стратегії. Ця стратегія звичайно зв'язана з Заходом і майже ніколи - з Україною.

Масований вивіз капіталу - економічний корелят подібних ціннісних установок. Вивіз капіталу з України з 1990 по 1998 р., згідно даним відкритих джерел, склав біля $ 150 млрд. У 2000 р., по існуючих зведеннях, вивіз капіталу досяг $25 млрд., і надалі цей рівень не знизився, незважаючи на декларуєму стабілізацію політико-економічної ситуації і відносне поліпшення інвестиційного клімату в Україні.

Важливими елементами олігархічної ціннісної системи є :

- гедонізм;

- культ грошей як знаряддя влади ;

- навмисна зневага до людей, що знаходиться поза олігархічними корпораціями, до їх життєво важливих інтересів.

Остання властивість можна позначити також як олігархічний аутизм.

Представники правлячого шару сучасної України схильні думати, що інтереси більшості народів узагалі не повинні враховуватися при формуванні / формулюванні державної стратегії і системи корпоративних стратегій, оскільки російському народові (і це, на думку ідеологів олігархічного капіталізму, доведено , зокрема , Йосипом Сталіним) нібито властиве необмежене довготерпіння стосовно гнітючої сили. Проста думка, що кожної з олігархів може стати жертвою власного охоронця, просто відмітається представниками правлячого шару. Ще одна формула "олігархічного аутизма": усе, що відбувається за межами системи інтересів і цінностей нашого шару, абсолютно не істотно ні тактично, ні стратегічно.

Усе це в сукупності не дозволяє змінити якість здійснення влади, отже, багато в чому гальмується розвиток української держави. Політичні олігархи не можуть виступати як представників національного капіталу, або професіоналів політиків.

У цьому зв'язку, необхідно говорити про кристалізації економічної і політичної сфер, а також самих суб'єктів, учасників політичних і економічних відносин.

Таким чином, ми визначили статус існуючих в Україні груп як політичних олігархій, їхню політичну природу, визначену специфіку їхнього функціонування, що дозволяє нам зробити висновок про феномен української

олігархії.

Перспективи боротьби із олігархією в Україні є. Але варто враховувати крайню обмеженість історичного часу для зміни характеру розвитку країни. Якщо олігархія не буде зупинена зараз, то буде упущений час для ефективної модернізації країни, заснованої на використанні її значного природного, промислового й інтелектуального потенціалу.

Продовження курсу олігархічної модернізації (квазимодернизации) приведе до втрати промислового й освітнього потенціалу України, створення яких настільки дорого обійшлося країні і нації. Відтворення цього потенціалу в рамках реалізованого сьогодні курсу вже нереально.

Повертаючи до досвіду Венеціанської Республіки, можна згадати про її долю в умовах олігархічного правління.

Спочатку - після відкриття нових транзитних шляхів - Венеція позбавилася статусу

ексклюзивного транспортного коридору між Європою й Азією. Аналогічна доля

може чекати Україну.

Далі Венеція позбавилася вилучених територій (Кіпр, Крит, український аналог - Крим).

Нарешті, у 1797 р. Венеціанська республіка припинила існування, будучи поглинена імперією Наполеона Бонапарта.

Курс "олігархічної модернізації" веде країну в тупик - збереження домінування олігархії позбавляє країну перспектив державно-політичного і соціально-економічного розвитку, веде її до відсталості, соціально-політичній деградації і державному розпадові. У логіку цього курсу цілком вписується й олігархічний переворот.

Сход із траєкторії "олігархічної модернізації", обмеження впливу олігархії на всі сторони державно-політичного і соціально-економічного життя країни не може припускати ліквідації великих фінансово-промислових холдингів, їхнього виключення з економічного життя країни. Це привело би зниженню конкурентноздатності країни на світових ринках, зниженню ефективності виробництва в ключових галузях української економіки.

Національне завдання полягає в позбавленні олігархів невиправданого впливу на розвиток країни, надприбутків, можливостей тіньового впливу на державні органи влади і керування на всіх рівнях, а також політичні партії, інтелектуальне середовище, експертне співтовариство.

Важливим ресурсом у зниженні впливу олігархії є їхня власна активність. Насамперед, їхня роз'єднаність, бо не припиняються міжолігархічні війни.

Спостерігається явна тенденція об’єднання олігархів тієї їхньої групи, що прагне до домінування або здобуває надмірний вплив. Також зниженню впливу олігархів сприяє той деградуючий вплив, що вони роблять на приналежні їм засоби масової інформації, на ті партії, рухи й організації, де вони здобувають переважний вплив.

Як показує історичний досвід, обмеження впливу олігархії, перетворення великого бізнесу в ефективну, соціально відповідальну частину суспільного організму може бути забезпечено лише на основі кардинальної зміни функцій держави.

Рішення задачі зміни характеру розвитку країни вимагає кардинального посилення української держави, що відповідає інтересам справедливого, динамічного й ефективного розвитку країни. Фактично, вирощування нової держави.

Варто враховувати, що в рішенні цієї задачі важко розраховувати на сучасний державний апарат, бюрократію в цілому. Цей апарат занадто заражений інерцією "номенклатурного" керування і корупцією, зацікавлений у збереженні своїх привілеїв. Ці елементи державного апарату прагнуть, за винятком лише його окремих представників, блокувати кардинальні зміни у функціонуванні державного апарату.

Реальною альтернативою є вирощування ефективної держави, здатної вирішити задачу зміни характеру соціально-політичного розвитку, пошук опор у формуванні нових державних орієнтирів і відповідних соціальних механізмів.

Соціальними передумовами такого історичного повороту є :

перетворення проблеми підвищення ефективності держави в предмет активного суспільного обговорення;

створення широкої суспільної коаліції сил, зацікавлених в обмеженні впливу олігархії.

Аналіз соціальних сил, що могли б підтримати розглянутий соціально-політичний поворот показує, що громадські організації й ініціативи - традиційні опори цивільного суспільства ще не можуть служити надійною опорою становлення державних інститутів. Ще не зжиті традиції протистояння державі, організації цивільного суспільства занадто сконцентровані в декількох економічних і політичних центрах країни.

В українських умовах, як показали дослідження, визначений управлінський потенціал нагромадився на рівні місцевого самоврядування. Ці елементи, у силу безпосередньої близькості до виборців, до