Коли в пізню епоху існування республіки практична вигода олігархії зайшла в суперечність з розуміннями престижу республіки, її геополітичними інтересами в Середземномор'я - це стало початком кінця режиму.

Розділ ІІ. Олігархія в посткомуністичних суспільствах

Пострадянська держава проголосила - частково явно, частково неявно, лібералізм як ідеологічну основу своєї діяльності. Реалізація ліберальної доктрини була покликана створити рівні умови для розкриття здібностей, підприємництва й ініціативи людей. Важливими етапами прикладної реалізації цієї доктрини стали лібералізація цін, приватизація основний, найбільш дохідної і найменш нужденної в масштабній капіталомісткій реконструкції частини державної власності, кардинальне зниження ролі держави в економічному житті. Одномоментно був розірваний радянський соціальний контракт, що гарантував мінімальні соціально-економічні гарантії в обмін на соціально-політичну лояльність.

При цьому держава виявилася нездібною забезпечити некризовий характер соціально-економічної трансформації, підтримка гідних умов життя більшості населення, гарантувати рівність прав суб'єктів господарського життя. Використання тіньових механізмів впливу забезпечили безпрецедентну в сучасності концентрацію капіталу.

Україна знаменита тим, що ще на старті перетворення економіки з планової в ринкову її керівництво не показало особливої прихильності до ліберальних реформ і не виробило чіткої програми дій. Проявивши непослідовність у здійсненні приватизації, зволікання з аграрною реформою тощо, країна покотилася вниз за всіма економічними показниками. Це спричинилося до різкого падіння життєвого рівня майже усіх верств — за виключенням чисельно незначної, але фінансово могутньої групи великих власників, які зуміли “капіталізуватися” й за тих умов (а точніше — завдяки їм), та корупціонерів від чиновництва різних рангів. Такий спосіб економічного розвитку позначився й на політичних подіях та тенденціях.

Причин повільного, сказати б, — загальмованого руху України до ринку й демократії є багато. Серед найзагальніших — труднощі так званої

“четвірної” See: Kuzio, Taras. “The national factor in Ukraine’s quadruple transition” // Contemporary Politics. — Vol. 6. — No. 2 (June). — 2000 трансформації, “український менталітет” Див.: Полохало В. Середній українець — соціальна основа негромадянського суспільства // Політична думка. — 1999. — № 4. , зовнішньо-економічні чинники тощо. Однак в умовах навздогінної моделі розвитку взагалі і “наслідувальної” демократії зокрема не можна недооцінювати проблему якості і джерел формування владної еліти, яка визначає шлях і спосіб руху уперед. Від того, в чиїх руках влада і як вона в ті руки попала, залежить тип переходу і успіхи трансформації старого ладу в новий. В Україні трансформація відбувалася шляхом “вростання” старих еліт (партійної номенклатури і “червоного” директорату) у нові відносини, при невирішеності проблеми передачі влади (хоча б тимчасової) в руки нових політичних сил, при несформованості цих останніх і чим далі, тим більшій їх розпорошеності поміж різних партій і груп інтересів Докладніше про типи переходу та його специфіку в Україні див.: Колодій А. До питання про політичний режим в Україні (спроба транзитивного підходу) // Сучасність. — 1999. — № 7-8.

.

Такий спосіб переходу був обумовлений перебігом подій, що передували створенню української держави, порівняною малочисельністю нової еліти в особі національно-демократичних і взагалі реформаторських сил, недостатньою їх підтримкою з боку суспільства. З часом номенклатура "поглинула" вкраплення нової еліти психологічно, примусила її визнати старі номенклатурні правила гри не тільки прийнятними, але і єдино можливими для усіх політиків. Незгодні ж зникли з політичної арени за тих чи інших обставин.

Отже, причиною нереформаторської поведінки владної еліти в Україні була саме якість цієї еліти, її склад і джерела формування. Повільний економічний розвиток — це прямий наслідок невміння старої номенклатури господарювати за ринкових умов, а звідси і зосередження нею зусиль на недопущенні домінування ринкових механізмів — принаймні до остаточного розподілу та закріплення (на свою користь) колишньої державної власності.

Як наслідок, замість розвитку відкритих, конкурентних ринкових відносин сформувався потужний тіньовий сектор економіки з могутніми групами прихованих інтересів і закритих способів не стільки їх захисту, як владного забезпечення.

Зрощення з владою та оволодіння ЗМІ перетворило тіньовиків у кланово-олігархічні групи інтересів — закриті, засновані на круговій поруці та патроно-клієнтельних стосунках об’єднання. Як найвпливовіша складова сучасної політичної еліти України, вони, за висловом В. Ющенка, виявились неготовими ні до проведення де-тінізації економіки, ні до відкритої політики, а тому й чинили його урядові відчайдушний спротив.

Зовні це мало вигляд боротьби за міністерські портфелі, а насправді було намаганням до кінця викорінити “нетипові” для сучасного українського політикуму структури та осіб, які усе ще намагалися діяти в межах плюралістичної політики, підтримуючи цінності відкритого громадянського суспільства.

Отже, зумовлене політичними причинами (типом переходу та характером української еліти) зволікання з економічними реформами тепер само дало політичний наслідок — зміцнення клієнтельсько-патронажних структур, виникнення загрози олігархії. Коло замкнулося.

2.1. Специфіка українських посткомуністичних реалій

Найуживаніші нині в Україні слова “олігархи”, “олігархія” та “олігархізація” більше стосуються режиму, ніж форми правління, вдповідаючи передовсім на питання: “хто править?” Однак володарі (або ті, хто готує себе на цю роль), зазвичай, пристосовують до своїх уподобань і форму правління. Тому зусилля СДПУ(о) та Демсоюзу переформувати систему влади за допомогою референдуму “за народною ініціативою” Докладніше про типи переходу та його специфіку в Україні див.: Колодій А. До питання про політичний режим в Україні (спроба транзитивного підходу) // Сучасність. — 1999. — № 7-8.

було