Навкруг окремих “олігархів” створюються кланово-олігархічні групи на засадах патронажно-клієнтельних стосунків, про що йшлося вище.

З політологічної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу — для подальшого збагачення. Сучасні олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промисловими та фінансовим), інформаційними (друкованими та електронними ЗМІ), політичними (партіями, парламентськими групами та фракціями, важливими державними посадами, впливом на перших осіб у державі).

Завдяки цим ресурсам олігархи приховують свої надприбутки від оподаткування, значну їх частину перекачують за кордон, ще іншу — використовують на політичні цілі.

До середини 90-х років в Україні йшлося переважно про регіональні “клани” (прото-олігархічні групи), які боролися за вплив на центральну

владу, представлену тоді так званою “партією влади”. Трансформація

регіональних бізнес-груп кланового типу в олігархічні відбулася під час і завдяки парламентським та президентським виборам 1998-99 років. Вони стимулювали оволодіння олігархами засобами масової інформації і забезпечили їх панування у великій політиці, що виявилось у створенні ними своїх фракцій та патронажних партій у Верховній Раді. Нині щонайменше п'ять найвпливовіших парламентських груп і фракцій (від "Трудової України" до "Солідарності") є утвореннями кланово-олігархічного типу.

Отже, сьогодні ми можемо говорити про політичне домінування в Україні кланово-олігархічних груп, які, по-суті, є групами фінансово-економічних інтересів ”у законі”. Вони використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу, спираючись на “право сильного”.

Показовими є політична поведінка і публічні заяви “патрона” однієї з олігархічно-кланових груп, лідера парламентської фракції "Відродження регіонів", народного депутата О. Волкова. Відразу після сформування парламентської більшості наприкінці 1999 р. він почав ставити під сумнів її дієздатність та наполягати на необхідності проведення референдуму з метою внесення радикальних змін до Конституції (фактично, антиконституційним способом).

В інтерв'ю журналові "Політика і культура" у січні 2000 р. Волков заявив: "Я все-таки вважаю, що 450 депутатів — це для нашої країни забагато. 300 депутатів вистачило б", самовпевнено додавши: "оті 300 з лишком прихильників закону про заборону проведення референдуму (малися на увазі його колеги-депутати) — це ті, по кому плаче Генеральна прокуратура". Демонструючи свої "силові" можливості та зовсім не турбуючись про дотримання етики політичного діяча, він так прокоментував долю ПСПУ та її лідера Наталії Вітренко: "Ми здатні створити ще одну таку партію" Найвлучніший аналіз її тодішнього стану дав Микола Рябчук у статті “Демократія та партія влади в Україні” // Політична думка. — 1994. — № 3.

.

Домінування кланово-олігархічних груп у політиці, проте, ще не дорівнює встановленню олігархії як політичного режиму. Олігархічні групи у тій чи іншій формі існують у більшості країн, де економіка базується на приватній власності. Однак відмінності між країнами полягають якраз у мірі їх політичного домінування та у ступені збігання розподілу влади і власності.

На сьогоднішній день проблема олігархізації економіки й політики в різних країнах світу не належить до числа добре досліджених. Найчастіше згадують про олігархічне правління в Латинській Америці, та й то стосовно 20х-30х років.

Тим часом в історії капіталізму було немало періодів домінування олігархічних груп — як у Європі, так і в Америці. Та все ж у порівняльній політології серед різноманітних класифікаційних систем, за якими ранжуються сучасні держави, є індекс концентрації економічної влади Ванганена, який можна було б вважати індексом олігархізації суспільної системи. Він характеризує міру контролю небагатьох монополістів над економічними ресурсами країни — державними, приватними та іноземними. В узагальненому вигляді по континентах цей індекс виглядає так: Африка — 83,7;

Америка (Північна і Південна) — 69,2;

Азія — 76,6;

Океанія — 43,3;

Європа — 56,0 Див.: Інтерв'ю Олександра Волкова // Політика і культура (ПіК). — 2000. — № 2 (21 cічня) — С.12-15. .

Індекс Ванганена позитивно корелює з такими показниками життєдіяльності держав як нерівність доходів (0.33), рівень інфляції у (.04) і негативно з такими як рівень громадянських і політичних прав та свобод (- 0.88), стабільність режиму (- 0.57), індекс гуманітарного розвитку (- 0.55), витрати на освіту та охорону здоров'я (- 0.52) Vanhanen T. The Process of Democratization: A Comparative Study of 147 States, 1980-1988. — New York: Grane Russak, 1990 / Цит. по: Lane, Jan-Erik & Svante Ersson. Comparative Politics. An Introduction and New Approach. —Cambridge (UK): Polity Press, 1994. — Р. 145..

Специфіка перехідних, особливо посткомуністичних суспільств полягає в тому, що методи збагачення олігархів тут особливо криміналізовані. З цієї причини їхня головна мета —повне оволодіння владою. Тільки такий розвиток подій здатний забезпечити гарантоване прикриття їхніх старих "гріхів" і відкрити нові можливості для збагачення. Звідси — ігнорування суспільних інтересів, намагання використати владу для того, щоб, максимально звузивши сферу демократії, створити монократичну систему правління, яка й буде олігархією.

Олігархія — це форма владарювання, тип політичного режиму, про який писали ще давньогрецькі філософи