Це означає, що без політичного панування олігархів не буває. Тому не слід їх плутати з багатими бізнесменами чи просто підприємливими людьми. Тільки ті багатії, котрі намагаються встановити “диктатуру небагатьох” (явну чи залаштункову) є олігархами.

Олігарх – це не просто багата людина, а один із небагатьох можновладців, що правлять у своїх приватно-групових інтересах, притім, в основному або виключно силовими методами.

Як теоретично, так і в емпірично-порівняльному аспекті з'ясування сутності олігархічного правління є непростою справою. Термін, введений у політичну філософію античними філософами, виявився не надто популярним у наш час.

Однією з причин такого стану є те, що він привертає увагу до питання про соціальне підгрунтя державногої влади, про те, "хто править?", у той час як ліберальна теорія ХХ століття заперечила значимість цієї проблеми вустами одного з найвпливовіших своїх речників — Карла Поппера К. Поппер стверджував, що питання про те, "хто повинен правити", яке йде від Платона до Маркса і їхніх послідовників, повинне бути визнане абсолютно непрактичним і заміне питанням про те, "як має бути влаштована держава, щоб поганих правителів можна було позбутися без кровопролиття…"; або в іншому формулюванні: "як найкраще можна уникнути ситуацій, коли поганий правитель завдає занадто багато шкоди?" Див.: Карл Поппер.

., що було природнім у період протистояння лібералізму марксизмові.

Для цивілізованих демократичних держав, у яких демократія зростала протягом століть паралельно з утвердженням конституціоналізму, а право стало невід'ємною складовою суспільної свідомості, зауваження Поппера, напевне, є слушні і сьогодні. Однак для перехідних, особливо посткомуністичних суспільств, у яких теперішній еліті правова культура притаманна ще меншою мірою, ніж широкому загалу, питання про те, хто править та в чиїх інтересах здійснюється влада висунулось на передній план боротьби за збереження демократичних інститутів. Тому й виникає потреба у тому, щоб розібратись, хто такі олігархи і якої олігархії від них можна чекати.

Звернувшись по допомогу до класиків політично-філософської думки, які ввели це поняття в науковий обіг — давньогрецьких філософів Платона й Арістотеля, ми побачимо, що у їхніх творах олігархію віднесено до різновидів неправильної, беззаконної влади, що здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу. Це й не дивно, бо правлінню олігархів у грецьких полісах переважно, хоч і не завжди, були притаманні свавілля, жорстокість та егоїзм.

Арістотель вважав, що не слід акцентувати увагу на кількості правителів, бо не це головне. Найважливішим у протиставленні олігархії, яка була правлінням небагатьох багатих, демократії, яка допускала до правління багатьох бідних, він вважав те, що у цих двох випадках "до влади висуваються дві різні вимоги: одна базується на праві власності, інша — на добробуті більшості людей, що живуть у суспільстві" Див.: Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. Переклад з англ. — Київ: Основи, 1997. — С. 117. .

За олігархії мета державного правління — служіння благу всіх підміняється правом володарів великої власності правити суспільством. У цьому плані і Платон, і Арістотель протиставляють олігархію аристократії — правлінню небагатьох в інтересах усіх — та ставлять її нижче демократії, оскільки демократія (за винятком її крайніх форм), при всіх недоліках, більше піддається регулюванню.

Бувши спостережливим і глибоким дослідником, Арістотель виділяв різні види олігархії, вказуючи на те, що їх природа залежить від розподілу власності у суспільстві. Там де існує досить великий клас дрібних власників, олігархія може набувати пом'якшених форм, наближаючись до демократії. А там, де домінує малий клас дуже багатих людей, правління може перейти до рук кліки. "Олігархія може мати широку базу серед громадян, або влада може перебувати в руках певного обмеженого угруповання. Таке угуповання може функціонувати як постійне об'єднання, що безперервно засилає своїх людей на державні пости, навіть не імітуючи виборів, а в крайніх випадках влада взагалі може перейти до кількох сімей або навіть до однієї сім'ї" Там само. — С. 125.

.

Неважко здогадитися, яких рис може набути олігархія в Україні, де соціальне розшарування перейшло межі цивілізованості, а "малий клас дуже багатих" не характеризується ні шляхетним походженням і слідуванням вимогам моралі та права, ні освіченістю, ні іншими рисами, які за інших обставин роблять виправданою концентрацію влади в руках "вищого класу". "Первісне нагромадження капіталу", у процесі якого українські олігархи здобули економічну могутність, здійснювалось не просто брутальними методами. Воно часто було протиправним, нерідко відверто злочинним. І якщо люди, що звикли зневажати закон у своїй економічній діяльності, перенесуть (а вони вже переносять) свої методи в політику, а тим більше встановлять своє безроздільне панування в державі, то жодної надії на збереження прав та свобод громадян не залишиться.

Поки що повного оволодіння владою олігархами не сталося, але не завдяки впливовості носіїв української демократії, а завдяки протистоянню іншої сили, схильної до встановлення монократичного правління, але можливо в іншій формі і