Період кінця 2000 - І половини 2001 рр., з притаманною йому насиченістю та швидкою змінюваністю політичного порядку денного, з нестихаючим протиборством і скандалами на різних рівнях політичної піраміди засвідчив, що Україна підійшла до певного рубежу, коли вибір — на користь чи на шкоду демократії — має бути зроблено і закріплено на триваліший час. Саме за досягнення такої визначеності і ведеться зараз боротьба чотирьох, далеко не однакових за силою, центрів політичної влади і впливу, кожен з яких уособлює інше політичне майбутнє України. Їх можна зобразити у вигляді такої системи противаг:

Про дві ідеологічно протилежні сили — лівих , з одного боку, та націонал-демократів, з іншого, — яких ще напередодні виборів 1998 р. розглядали як основних суперників на тлі мало знаних та маловпливовових інших партій (можливо за винятком тодішньої “партії влади” — НДП), тепер можемо сказати одне: поки що не вони вирішують, хто, як і в якому напрямі поведе в майбутнє українське суспільство.

Ліві, так само як і праві, сьогодні не мають змоги визначати політику.

Комуністи були усунені від можливості здійснювати скільки-небудь вплив значний на політику відразу після президентських виборів. Щоб досягнути цього, Верховній Раді довелося пройти ще через дуже складний процес усунення з посади спікера О. Ткаченка та формування про-президентської більшості. Праві ж були “зруйновані” як самостійна сила ще до виборів, притім зі значно меншою затратою сил, оскільки самі допомагали своїм супротивникам.

Таким чином, перспектива повернення до комуністичного тоталітаризму чи авторитаризму (з поправкою на сучасну епоху) — малоймовірна, незважаючи на те, що КПУ усе ще здобуває найвищі рейтинги (за рахунок багато чисельності пенсіонерів та історично обумовленої розпізнаваності її населенням).

Безперспективність майбутнього комуністів непрямо підтверджується і доволі лояльним ставленням до них чинного Президента держави, чого не скажеш про його стосунки з іншими опозиціонерами.

Однак і демократична перспектива України, яку уособлюють національні та ліберальні (останніх взагалі не чути!) демократи, також перебуває в “тумані невизначеності”. А це означає, що монократичний режим, суть якого — в концентрації влади в одних руках (однієї особи, партії, клану, олігархічного угруповання тощо) є реальною загрозою для України. Дехто стверджує, що такий режим є не загрозою, а реальністю політичного життя України. Однак таке твердження є правильним тільки частково. Адже повне збереження де-юре і часткове — де-факто основних елементів плюралістичної демократії дає змогу демократам розвинути і утвердити ці елементи, маючи навіть менший політичний потенціал, ніж той, що є у антидемократичних сил.

Бо ці елементи відповідають чинній Конституції. Саме тому й розгортаються такі баталії навкруг конституційно визначених форм урядування.

Можна сказати, що допоки монократичний режим не легалізувався у тій чи іншій, чітко означеній формі, не всі шанси демократів втрачені, але для відновлення демократичної перспективи потрібні нестандартні дії. І саме від здатності демократичних сил здійснити такі дії залежить, що буде далі: чи вже найближчим часом в Україні встановиться олігархія або авторитарно-бюрократичний авторитаризм, чи держава й далі балансуватиме на грані авторитаризму і слабкої, та все ж плюралістичної демократії.

Розділ ІІІ. Феномен української олігархії

Сучасний політичний процес в Україні, зміни в економічній, соціально-культурній і іншій сферах стимулюють ріст уваги вчених до соціальних суб'єктів влади, що визначає основні тенденції і протиріччя суспільного розвитку.

Державний механізм незалежної України змушений був функціонувати в нових умовах, в умовах ринкової економіки. Приватизаційні процеси - процеси перерозподілу державної власності - у ході економічної трансформації привели до утворення нової (для пострадянської України) фракції політичної еліти - олігархії.

Підставою для позначення визначених груп інтересів у якості олігархічних послужила наявність у цих груп економічного ресурсу в порівняно великих розмірах, що надалі дозволило їм, окремим представникам даних груп, впливати на політичний і економічний розвиток України. Унаслідок того, що дані групи, що позначаються як олігархічні, є, на сьогоднішній день, рушійною силою реалізації влади. Це робить необхідним не тільки ідентифікацію даних груп, але і визначення їхніх якісних характеристик, ступеня присутності у владі або ж впливі на владні відносини. Для цього необхідно піддати аналізові дані групи в рамках існуючого політичного процесу.

Актуальність подібної постановки питання очевидна, тим більше, що швидкозмінюючаяся політична ситуація вимагає постійної артикуляції й агрегірування інтересів існуючих політичних сил, їхньої ваги і можливостей, переслідуваних ними цілей.

Більш того інтерес до даного питання обумовлений виниклою пріоритетністю неформальних відносин, що збільшують існуюча політико-економічна криза; тенденцією до підміни офіційної влади владою політико-економічних груп (ПЕГ), що поєднують представників держапарату і суб'єктів економічної діяльності.

Політична значимість статусу даних груп визначає і характер досліджень даних груп. Наша задача виділити "раціональне зерно" в існуючих підходах.

У цьому зв'язку, представимо і використовуємо у своєму аналізі два підходи.

Дані підходи відрізняються не тільки у відношенні до самого явища олігархії в Україні, але і структурою аналізу. Перший з цих підходів представлений директором Українського центра політичних досліджень В. Піховшеком, а також директором Київського центра політичних досліджень і конфліктології М. Погребинским.

Суть даного підходу полягає в тім, що не визнається існування олігархії в Україні як соціальної групи, що впливає на політичний процес.

Під дану тезу приведені відповідні аргументи, насамперед , відсутність власне сировинного ресурсу в Україні і політичній залежності груп від Президента. У цьому зв'язку, представники даного підходу вважають, що